«Ей, ти!» – крикнули до мене хлопці з машини. На вулиці були тільки я і вони й тут почувся голосний гавкіт вівчарки!

Це відбулося навесні, перед закінченням школи. Я тоді ходила на підготовчі курси до екзаменів і поверталась додому з подругами, що жили навпроти мене. Але цього вечора, вони захворіли і я сама йшла. Йти було потрібно хвилин 20 житловими будинками, а оскільки зима ще відчувалась, то на вулиці о 8 вечора все ще було темно!

Коли я виходила зі школи, то до мене підбігла красива вівчарка. Я спочатку подумала, що вона голодна й дала її бутерброд, але та продовжила шлях за мною, не доторкнувшись до бутерброда.
Собака йшла за крок від мене й від того, що мені було нудно, я вирішила поговорити з нею.

– Ти дуже красивий, але мама буде проти, якщо ти захочеш з нами жити. – сказала я й поглянула на неї, що у відповідь, мов кивнула, а тоді підійшла до мене й притулилася голівкою до ноги.

– А ти розумний! Ти часом не загубився? – її погляд залишався таким же тямущим, тому я додала – Можливо, ти просто йдеш додому і нам з тобою в одну сторону? – запитала я й погладила собаку по голові.

Ми продовжили з нею шлях. Чомусь вона припала мені до душі і я почала її розповідати про своє життя, переживання, страхи, невзаємну закоханість, нерозуміння батьків та, навіть, те, що хочу таке ж легке життя, як у деяких моїх однокласниць. Вона уважно мене й слухала й кивала, коли я поглядала на неї.

Через 10 хвилин наш шлях обривається, бо нас перепиняє якась машина. Звідти лунає голосно музика. Мене починає трусити, бо пригадавши вранішню розмову з мамою, я розумію, що це можуть бути ті самі люди, що зґвалтували вчора та декілька днів тому молодих дівчат. У машині сидить троє, четвертий швидкою ходою зупиняє мене.

– Ей ти, тобі потрібно проїхатися з нами!

Навколо нікого не було, а добігти до власного дому я б не встигла. І тут роздається гавкіт собаки.

– Накажи йому замовкнути! – крикнув хлопець. – Зараз же, накажи! – він міцно схопив мене за зап’ястя й собака кинулась на нього.

Хлопець встигнув заскочити назад у машину, отримавши тільки подряпини, й машина швидко поїхала далі.

Коли машина від’їхала, я опустилась до собаки, почала її міцно обіймати й погладжувати, доки мене ще всю трясло від страху

— Дякую, тобі! Я…я… я й не знала, що такі собаки бувають!Ти найкраща!

Через дві хвилини ми продовжили з нею шлях, а коли підійшли до під’їзду, то я попросила її почекати тут, доки я винесу чогось смачного.

Вона поглянула на мене і я вперше помітила її очі. Вони не були схожі на людські, чи собачі. Ці очі переливалися під світлом з золотого і яскраво-сонячного сяйва. Чомусь саме ці очі я запам’ятала найбільше.

Через хвилину, я вже була дома й щось потягнуло мене виглянути на балкон. Там під низом, на мене дивилась тими ж очима вівчарка. Я не знаю, як вона здогадалась, що я вигляну саме зараз і тут, бо це знаходилось з протилежного боку будинку від сходів, але метнувши хвостом, мов підтвердивши те, що я у безпеці, вона відправилась далі по своїх справах.

Коли я розповіла цю історію дідусеві, то він сказав, що це був ангел, а його очі були переповнені любов’ю, тому й так яскраво світились.

Чи бували у вас випадки, коли ви б могли сказати, що вас врятував ангел?