Ганна дивилася на подругу, як на божевільну, хотіла крутити пальцем біля скроні, але стримувалась, подруга на неї могла образитися. Коли закінчився робочий день, вони розійшлися в різні сторони.

«Може, підемо кудись після робочого дня? Відсвяткуємо закінчення робочого тижня?» – запитала радісно Ганна в Олі.

– Ех, сьогодні не зможу – змучено відповіла подруга.

– Уже маєш плани? – запитала подруга з цікавістю у голосі – Я хочу негайно знати, хто причина твоєї відмови!

– Ой, причина моєї відмови – батьківський кіт Том, якого я мушу погодувати, доки батьки на дачі.

– Тоді я тебе не розумію, ти ж може і завтра зранку його погодувати, а сьогодні відпочити!

– Не можу, мама його дуже любить, а він уже старий, сімнадцятий рік пішов, маю його навідувати.

Ганна почала витріщатися на подругу з подивом. Вона не могла зрозуміти, чому кіт став причиною відмови відпочити після важкого робочого тижня.

– Якщо вони його так люблять, то чого з собою не забрали?

– Вони його один раз брали, то йому там погано було, відтоді ми з сестрою його навідуємо по черзі, коли батьки на дачі залишаються.

– Тобі не здається, що це дивно? Ви ще б тому коту поклонятися почали.

– Ні, ти перегинаєш, ніхто йому поклонятися не планує, а те, що ми всі його любимо нічого не означає. За скільки років він став повноправним членом сім’ї. Люди, коли заводять домашніх тварин, то планують їх любити, чи як інакше?

Ганна дивилася в подругу, як на божевільну, хотіла крутити пальцем біля скроні, але стримувалась, подруга на неї могла образитися. Коли закінчився робочий день, вони розійшлися в різні сторони.

Наступного тижня дві жінки були дуже зайняті робочими справами та звітами, а одного ранку Олі просто не було на робочому місці, прийшла вона аж після обіду, змотана, вимучена, зі сльозами на очах.

– Господи, Олю, що з тобою трапилось? – запитувала занепокоєно Ганна.

Оля нічого не пояснювала, продовжувала плакати, а Ганна поруч міцно обіймала її та більше нічого не запитувала, розуміла, що зараз її це непотрібне, потім вона заспокоїться і сама поділиться переживаннями.

Незабаром Оля прийшла в себе й взялась до роботи, Ганна у неї нічого не запитувала й теж повернулась до роботи, чекала, коли подруга сама захоче поділитися новинами.

Ввечері Ганя запропонувала посидіти у якомусь тихому кафе та відпочити, Оля погодилась.

Вони сиділи на літній терасі та спостерігали за річкою. В один момент Оля підняла голову й почала говорити до подруги.

– Пам’ятаєш, я тобі минулого разу розповідала про Тома? Вчора зателефонували нам з сестрою батьки, повідомили, що він цілий день нічого не їсть. Ми повезли його до ветеринарів, вони його оглядали, щось кололи, але він, ніби втрачав життєві сили. Загалом, вони сказали, що не можуть його врятувати, ми забрали його додому. Весь вечір ми по черзі його гладили, тримали, пробували знову погодувати, ближче до світанку його не стало, він навіки заснув на моїх руках…

Оля більше не могла стримувати сліз, Ганна розплакалась разом з нею. Тепер вона розуміла, що подруга переживає втрату не тварини, а когось близького та рідного!

– Я рада, що у ці останні миті ми всі були поруч з ним, що він відчував, що його люблять – ці слова закарбувалися Гані в пам’яті на довгі роки. Вона запам’ятала, що інколи може бути важко прощатися з важливою твариною чи людиною, але покидати її ніколи не можна, потрібно бути до останнього.