ЖИТТЯ

Нехай сидить у своїй кімнаті та не бігає по будинку або йдіть на вулицю!

Інколи мені здається, що доля спеціально випpoбoвує мене різними нeщacтями. Проте я ніколи не здавалася і впевнена, що за своє щастя варто триматися руками й ногами.

Ще в інституті я зустрічалася з хлопцем. Закохалися, як кажуть, з першого погляду. Проте коли я йому сказала, що завагітніла, то його наче підмінили. Я перестала його впізнавати. Колись такий чуйний та добрий, він став наче чужою людиною. Ми все рідше бачились. А після майже двох тижнів відсутності він зателефонував і сказав, що розлюбив мене, що кидає і не бажає мати дітей. Я ще навіть не встигла нічого сказати, як він кинув слухавку, і більше я про нього нічого не чула.

Важко передати, що я відчувала тоді. Які думки крутилися у голові. Але згодом взяла себе у руки. Закінчила інститут, отримала диплом та одразу пішла на роботу. Після народження доньки ще більше почала працювати, адже матері-одиначці завжди нелегко з грошима.

Реклама

Коли на роботу прийшов новий працівник то я одразу помітила його. Він теж звернув на мене увагу. Його не відштовхнуло те, що я маю доньку. А далі все так швидко закрутилося, що вже через півроку ми були одружені.

Після весілля ми переїхали жити до квартири самотньої мами Андрія. І тут доля знову підкинула мені випробування. Вже з першого дня нашого спільного життя Наталія Анатоліївна незлюбила мене та мою донечку Віку. Неодноразово я чула, як, розмовляючи телефоном зі своєю подругою, вона жалілася, що син взяв розведену, та ще й дитиною. Кілька разів, повертаючись з роботи, я знаходила свою Віку всю в сльозах. Після довгих розпитувань я дізналася, що свекруха лякала малечу дитячим будинком та забороняла виходити з нашої кімнати навіть до туалету.

Спочатку я не могла повірити почутому. Списувала все на дитячу уяву та непорозуміння. Тому одразу не стала розповідати Андрію. Але те що сталося останнього разу не залишило мені вибору. Після роботи я знайшла свою дитину в істериці замкненою у коморі. Тут вже мовчати я не стала. Стримуючи себе, як тільки могла, я пішла до свекрухи та вимагала пояснень. Її відповідь вразила мене до самої глибини: «Твоя дитина геть нікого не слухає. Я наказала їй не виходити з кімнати.  Що ти думаєш вона зробила, коли я відійшла на кілька хвилин до сусідки? Вона залізла до холодильника і без дозволу взяла мої яблука. Ось прийде мій Андрій, я все йому розкажу».

Після такої відповіді сперечатися далі зі свекрухою я не мала жодного бажання. Зачинити маленьку дитину в коморі за те, що вона хотіла з’їсти яблуко, це геть не нормально. Можливо виною вік. Вирішила чекати чоловіка та серйозно з ним побесідувати.

Андрій повернувся пізно. Я все йому розповіла. Він одразу пішов до своєї мами. Яким же було моє здивування та образа, коли, повернувшись, він почав спочатку виправдовувати її, а потім і взагалі перейшов на її сторону.

Вже тиждень, як ми не розмовляємо після того випадку. Щодня доводиться брати Віку з собою на роботу, адже я реально боюсь залишати її дома. Навіть не знаю, що робити далі. Не хочеться втрачати сім’ю, але й далі жити зі свекрухою сил немає.

Хто порадить, що робити в такій ситуації?

Реклама

Також цiкаво:

Close