Ми з Ігорем познайомилися випадково, в кафе. На вулиці пішов сильний дощ, ось я і забігла в найближче кафе, випити кави й перечекати зливу. Так вирішила зробити не тільки я, але інші люди. Вільних місць в кафе було дуже мало. Я сіла за єдиний вільний столик. Хвилин через десять в кафе зайшов Ігор. Через те, що місць вільних не було, то Ігор підійшов до мене і попросив у мене дозволу сісти поруч. Я дозволила. Так ми й познайомилися.
Ми сподобалися один одного, почали зустрічатися. Через два роки ми одружилися. У нас були чудові стосунки. Ми з Ігорем багато часу проводили на одинці. Я була дуже щаслива. Потім я дізналася, що вагітна. Ігор дуже зрадів цій новині. Він просто носив мене руках, нічого не дозволяв мені робити. Я тим часом готувалася стати мамою, купувала все необхідне для своєї майбутньої дитини.
Вагітність була легкою: у мене не було токсикозу, я не набрякала. Ігор дуже сильно балував мене.
Коли у мене почалися перейми, то Ігор відвіз мене в пологовий будинок. Там я народжувала менш як добу. Пологи були дуже важкі. Я народила дівчинку і була дуже щаслива.
А вранці мені лікар повідомив не приємну новину: через важкі пологи, у мене народилася дівчинка, яка ніколи не зможе встати на ноги. Я була шокована від цієї новини. Я плакала, не могла повірити в те, що це правда. Лікар порадив мені написати відмову від дівчинки.
Як можна відмовитися від своєї дитини? Я ніколи б не змогла так зробити.
Потім я подзвонила чоловіку і розповіла йому про нашу біду.
Реакція чоловіка мене дуже шокувала. Я думала, що він підтримає мене, а він сказав:
– Не здумай забирати цю дитину з лікарні. Мені не потрібна дитина-інвалід. Якщо забереш дівчинку, то я з тобою розлучуся.
Я плакала ночами. Але думки відмовитися від своєї крихітки, у мене не було. Як я могла зрадити свою рідну дитину?
З пологового будинку я поїхала додому до своєї подруги. У Маші була своя квартира. Заміжня вона не була. Ми стали з донькою жити у неї. Моя мала нормально розвивалася, тільки не могла встати на ноги.
Одного разу одна мама на дитячому майданчику розповіла мені про те, що недалеко від нашого міста в одному селі є дідусь, який лікує таких діток.
Я так хотіла, щоб моя дівчинка встала на ноги, що вирішила ризикнути. Я звільнилася з роботи, і поїхали в село до діда Івана. Цілих два роки він лікував мою Машенька. Спочатку малятко почало саме сідати, потім почало ставати на ніжки. Я не могла повірити в те, що бачила. Я так хотіла вірити в диво: що настане день і моя дівчинка піде сама, своїми ніжками.
Минув час, і це диво таки сталося. Я була дуже вдячна дідові Івану за те, що він поставив мою донечку на ноги й тій жінці, яка мені розповіла про нього.
Я повернулася в наше місто. Влаштувалась на роботу. Через деякий час купила квартиру в іпотеку. Машенька вже зовсім одужала.
Якось раз мені подзвонили й сказали про те, що мій чоловік потрапив у аварію, що він в дуже важкому стані в реанімації. Я відповіла, що вони помилилися, що у мене взагалі немає чоловіка.
Минув рік. Ми з Машенькою йшли з магазину і несподівано зустріли свекруху й Ігоря. Ігор був в інвалідному кріслі.
Свекруха й Ігор шоковано дивилися на веселу Дашу, яка бігала і стрибала поруч зі мною. Свекруха стала просити вибачення, просила мене забрати Ігоря собі.
А я сказала:
– Я ніколи вам не пробачу. Ні Ігоря, ні вас. Ви відмовилася від рідної дочки й внучки. Немає вам прощення. Ви зрадили багато років тому мою дівчинку. Мені не потрібен ваш син-інвалід.
Я взяла Дашу за руку, і ми пішли. Пішли назавжди від людей, які колись так підло з нами вчинили.
