Героїзм чи безвідповідальність? Історія про те, як ми всім селом допомагали багатодітній сім’ї

Усе моє дитинство пройшло в селі. І зараз, покинувши його для навчання та роботи, я часто навідуюся до батьків. І часто бачу членів багатодітної сім’ї, якій ми допомагали всім селом. І досі я задумуюся, чи правильно ми робили, чи треба й зараз допомагати цим людям.

Цю родину в нашому селі знають усі. Зі мною навчалися брат і сестра з цієї родини, та й у кожній сім’ї знайдеться дитина (якого б віку вона не була), з якою навчався хтось із Макарових. А річ у тому, що Макарови – багатодітна родина. Дітей вони мають аж 14. Батьки благополучні, як то кажуть. Мати працює в дитячому садочку, коли не в декреті, тато – на посівних півроку, а ще півроку – стоїть у центрі зайнятості на обліку, там йому також непогану виплату дають як заслуженому комбайнеру. Тобто, усе було в сім’ї в достатку, якби було менше дітей.

І, здається, тільки я так думала, адже всі в селі намагалися хоч якось допомогти їм. Коли Макарови тільки переїхали до нас, у них було вже шестеро дітей. Вони почали будувати дім, і кожен з моїх односельців намагався якось допомогти: хто гроші дав, хто будматеріали купляв, хто просто допомагав зводити будинок.

Кожного року ми збирали гроші, щоб купити дітям Макарових одяг, канцелярське приладдя, зошити – тобто, все, щоб вони могли нормально піти до школи. У школі також увесь час збирали іграшки, одяг та навіть технічні засоби. Усі віддавали їм старі комп’ютери, ноутбуки, а іноді купували й нові. У кожного члена родини Макарових був телефон, і перші смартфони з’явилися також у них. Навіть інтернет їм першим провели.

Макарови часто зверталися до адміністрації по допомогу, як їм було щось потрібно, та й до односельців – знали, що ніхто не відмовить у допомозі. Ми всім селом збирали їм гроші на новий великий телевізор, на машину. Сусіди завжди погоджувалися посидіти з дітьми, як Макарови кудись їхали, а всіх взяти з собою не могли. Адміністрація їм дарувала путівки до санаторіїв. Макарови, звичайно, були дуже всім вдячні.

Одного разу до нас навіть приїжджали журналісти. Вони взяли інтерв’ю у Макарових, про них написали в газеті. Марія Іванівна – матір 14 дітей – отримала медаль «Матір-героїня».

Я ж із самого дитинства не розуміла, чому ми всі повинні допомагати цій родині. Чому я маю віддати свої майже нові іграшки Макаровим? Чому треба віддати однокласниці мою улюблену спідничку? Чому моя мама так і не народила другу дитину, бо вони з батьком її «не потягнули б», а Макарови народили ще вісьмох? Нашій би родині не допомагали б у скруті, бо було б усього двоє дітей, а не 14?

Для мене це завжди було загадкою, та я мовчала, адже вважала, що це зі мною щось не так – я не добра, або просто заздрісна. Та зараз, подорослішавши, я розумію, що зі мною все так, і думки своєї я при цьому не змінила.

Я багато разів читала про такі родини. Навіть якщо вони благополучні, то замість того, щоб почати працювати більше та більше заробляти, вони тільки продовжують народжувати дітей. Особливо коли бачать, що їм допомагають. Мені здається це абсолютна безвідповідальність, а не героїзм!

Наприклад, нещодавно я читала про сім’ю з п’ятьма дітьми, які ночували під адміністрацією міста, адже в них була лише маленька комунальна квартира, бо на більше грошей не вистачило. Або багатодітна родина, якій виділили ділянку для побудови дому. Родині, звичайно, грошей не вистачило, та замість того, щоб працювати, вони народили ще троє дітей. І вони зовсім не викликають у мене співчуття, адже якщо не має коштів та житла, то навіщо народжувати багато дітей?

А ви як вважаєте?

Оцініть статтю
ZigZag
Героїзм чи безвідповідальність? Історія про те, як ми всім селом допомагали багатодітній сім’ї