Я нeнaвuджу власну доньку! І чим дорослішою вона стає, тим більше я мрію, щоб вона жила окремо. А взагалі, я б хотіла, щоб її нe бyлo

Я народила доньку в 20 років. Чоловіка в мене немає. Як тільки мій хлопець дізнався про вагітність, то просто зник. Коли донька народилася, я думала, що люблю її, та потім я почала розуміти, що чим доросліша вона стає, тим менша моя прив’язаність до неї…

Можливо, це якась патологія, але я не відчуваю материнських почуттів до своєї доньки, взагалі. Я не хвилююся за неї, не прислухаюся вночі до її дихання, і ніколи так не робила. Коли вона плаче, єдине, що мені хочеться, щоб вона скоріше замовкла. Навіть коли вона десь вдариться чи наб’є синяк, то мені її не шкода, зовсім. Коли я йду забирати її зі школи, то в мене відразу змінюється настрій, я стаю злою та роздратованою.

З роками я стала помічати, що навіть в одній кімнаті не можу знаходитися зі своєю донькою. Я про неї турбуюся: готую, одягаю, прибираю, купую іграшки, та це не тому, що я до неї щось почуваю, просто так роблять усі матері. Я мрію, коли вона нарешті зникне з мого життя. Вона тільки в другому класі, а мені хочеться, щоб вона вже закінчила школу та поїхала навчатися. Я обов’язково відправлю її в столичний виш, гроші я відкладаю на це з самого її народження. Але не тому, що хочу, щоб вона отримала гарну освіту, а тому, що хочу, щоб вона була подалі від мене.

Кожні вихідні донька проводить у мами з татом. Бабуся просто обожнює онуку, тому так і мені, і їй добре. Я хотіла поговорити про це з мамою і попросити, щоб вона забрала доньку до себе, та вона мене не розуміє, думає, що я перебільшую, говорить, що дівчинці потрібна мама.

А я не перебільшую, я насправді нeнaвuджу власну доньку! І чим дорослішою вона стає, тим більше я мрію, щоб вона жила окремо. А взагалі, я б хотіла, щоб її нe бyлo! Знаю, після такого одкровення мене будуть засуджувати та навіть проклинати, але я кажу правду.

Насправді моя донька не гірша за інших дітей, а в деяких аспектах навіть краща. Вона гарно навчається, слухається мене завжди, рідко вередує. Та мене дратує все в ній: її зовнішність, голос, манера поведінки.

Я не знаю, що робити. Мені здається, що без мене донці було б краще, та й мені також. Може, ще раз поговорити з мамою, щоб вона її забрала?