«Я більше не хочу її в нашому домі. Я не відчуваю себе господинею. Мене постійно контролюють. Мені нaбpuдло так жити. У неї є своє житло, нехай переїжджає», – чулося з уст Олени. Та й син нічого не заперечив

Кажуть, що діти  – то велике щастя. Так дійсно, але інколи це щастя може завдати тобі великого горя.

Я народила пізню дитину, хлопчика, і раділа, що на старості матиму захисника і порадника, опору і підтримку. Та непомітно виріс і вирішив створити свою сім’ю. Я щиро раділа, адже тепер матиму ще й донечку. Та радіти було зарано. Через рік після весілля у них народилася донечка, моя онученька, яку я дуже полюбила. Невістка важко перенесла пологи, а тому потребувала допомоги. Я вирішила жити разом із дітьми, аби полегшити їм побут. Спочатку вони навіть зраділи, місця було вдосталь.

Я намагалася максимально бути корисною: готувати, прибирати, доглядати внучку, ночами прокидалася до дівчинки, аби діти  могли спокійно відпочити. Та з часом все частіше чула від невістки натяки, що вони й самі можуть впоратися, що мені важко, бо вже не молода і таке інше.

Я намагалася не брати до уваги тих натяків, адже в родині буває всяке і розуміла, що не так легко жити двом поколінням в одній хаті. Але бажання підтримати дітей було сильнішим. Та й до онуки сильно прикипіла, тим більше, вона була дуже на мене схожа. Росла на очах і приносила радість усім рідним.

Одного суботнього ранку я почула розмову сина з невісткою  на кухні.

«Я більше не хочу її в нашому домі. Я не відчуваю себе господинею. Мене постійно контролюють. Мені набридло так жити. У неї є своє житло, нехай переїжджає», – чулося з уст Олени. Та й син нічого не заперечив. А наступного дня син сказав мені, що дочка підросла, і тепер ми можемо поратися з нею самостійно. Прямим натяком виставили мене за двері.

Звичайно, я розумію, що діти мають жити окремо від батьків і мати особистий простір. Але як неприємно відчути себе в один момент непотрібною, коли ти вже стара, немає до кого заговорити, нема кому води подати чи поплакатися.
Я переїхала до своєї квартири, яка за час дуже зіпсувалася. За роки обдерлися шпалери, поіржавіли труби, вигоріли стіни. Усе потребує ремонту, а допомоги чекати немає від кого.

Невже дійсно я заслужила стати непотрібною на схилі літ?!