Я була на заробітках у Німеччині 12 років, а коли повернулась додому, донька припинила вважати мене матір’ю!

Доньці було десять років, а мені 33, коли нас покинув її тато. Я залишилась без допомоги, жили ми у місті й самостійно тягнути доньку і відкладати їй щось на життя було просто неможливо, тому я прийняла тоді для себе важке рішення – відправитися на заробітки у Німеччину. У мене є медична освіта, тому я з легкістю знайшла там роботу доглядальницею за однією бабусею.

Повернулась я, коли мені вже було 45 років, на заробітках я пробула довгих 12 років. Зараз моя донька не визнає мене, говорить, що я її покинула, і я нікудишня матір, всі її образи…

Жила вона весь цей час у моєї мами у селі, у ній я не сумнівалась, вона добра й турботлива, тому з легкістю могла підмінити мене. Я не думала, що у цьому є щось страшне, адже вона завжди під люблячим поглядом.

Мами не стало кілька місяців тому, і я повернулась у рідну домівку. Вирішила допомогти їй все організувати, й щоб ми підтримали одна одну у цей нелегкий час. Донька навчалась у Києві, тому за зароблені гроші я купила їй там велику трикімнатну квартиру ближче до центру.

На жаль, донька не хоче мене визнавати, постійно лише повторює, що я її покинула, що не навідувала, от і мамою її зватися не маю права. Я пробую до неї достукатися, але все даремно, як горохом об стіну.

– Ти мене покинула! Як ти смієш називатися моєю матір’ю?! – повторює донька з претензією.

– Ну що ти таке говориш? Хіба не розумієш, що я це все для тебе робила? Тоді одиначкам було не вижити, от і довелось щось вигадувати. Я тобі кілька разів на тиждень дзвонила, а потім і телефон з камерою купила, тільки вони з’явилися, щоб по відеодзвінку говорити. Я для тебе старалась, хотіла, щоб ти нічого не потребувала! Ти зараз можеш спокійно жити у столиці, хіба могла б я таке дозволити собі, якби працювала тут?

Мені образливо, що донька не розуміє, що у маленькому містечку вижити матері одиначці з дитиною майже не можливо. Не хотіла ж я їхати туди, щоб покинути її, лише хотіла, щоб вона так, як я не жила.

Я й в Німеччині нічого зайвого собі не дозволяла, все їм надсилала, щоб донька змогла до репетиторів ходити, гуртки відвідувати, одяг модний купувати та найновішу електроніку, а у кінці ще й квартира з меблями! Для себе вирішила, що залишуся жити у сільському маминому будиночку, проте все одно хочу помиритися з донькою, а вона суто через принцип не говорить зі мною.

Вона переконана, що якщо я покинула її, то і зараз вона може покинути мене й навіть не вислухати. Доходить до того, що вона говорить, мов мене ніколи у її житті й не було.

– Ти ж не знаєш, як важко бути матір’ю! От станеш нею, зрозумієш мене, тоді й буде нам про що поговорити!

– А хто тобі сказав, що я матір’ю хочу стати? Я для себе буду жити, не потрібен мені ніхто.

Можливо, це всі діти зараз такі, що лише про себе думають і всі їм погані й все не так роблять?

От, вона, наприклад, навіть проти, щоб я влаштовувала особисте життя. Мій старий друг, давно вдівець, почав до мене частенько заходити, говорили ми з ним і він запропонував разом жити, я й би й не проти, але донька ще більше розізлилась, почала кричати, що тоді взагалі зі мною всі зв’язки обірве.

От і як мені тепер бути?