Шість років тому не стало мого тата, він уже довгий час хворів, тому надію на одужання ми повільно втрачали. Він довго намагався боротися з хворобою, а в один момент, мабуть, здався і відтоді його не стало. У ту мить як його не стало мама була поруч, вона завжди була з ним, боялась щось пропустити. У ті дні йому вже було особливо погано, він майже не вставав з ліжка, а до туалету та душу ми водили його з мамою.
Я пишу це не просто так, а тому що хочу розповісти, що трапилось далі та дуже вразило мене.
Про наступні 40 днів писати не буду і так зрозуміло, що нам довелось важко. Всі були готові до того, що він скоро покине нас, але зіткнутися з цим було набагато болячіше та нервовіше, ніж думається. Хочу відразу перейти до 40 дня, тоді зібралось досить мало людей, десь 10 найближчих родичів, ми спочатку побували в церкві, сходили на кладовище, а потім додому, там нас чекала вечеря і довгі розмови та спогади про тата. Все проходило добре, я, навіть, розповіла всім про те, які у нас з татом були таємниці, ще дитячі. А ввечері мама попросила мене залишитися з нею, щоб допомогти.
Звісно, я не стала відмовляти. Мама дуже важко переживала те, що тата не стало. У їхню спальню вона закрила двері, залишила там все так, як було ще при його житті.
– Розумієш, не можу я так, ще не час… От незабаром, колись, я таки їх відкрию – пояснювала вона мені. Мама лягла на дивані, а я поруч розстелила крісло. Ми ще довго ділилися спогадами, а потім двоє намагалися заснути, безрезультатно, тому перекидалися кількома фразами.
В один момент я чітко почула, як у спальні щось скрипнуло, ніби хтось присів на ліжко. Через мить я почула, як хтось йде, це був мій тато, тут не залишалось сумнівів, лише він в останні тижні життя так важко підіймав ноги та шаркав ними по підлозі. Спочатку він підійшов до нас, у гостину, кроки були дуже близько, а потім я відчула, мов на мене хтось дихнув, через мить кроки направилися у коридор, а потім ледь чутно скрипнули двері. Весь цей час ні я, ні мама не ворушилися, лежали напівмертві. На годиннику було 2 ночі, саме у цей час не стало його, 40 днів тому.
– Мамо, ти чула? – збитим голосом запитала я.
– Так, доню, здається, він поцілував мене на прощання – прошепотіла мама.
Я досі ніяк це не можу пояснити. Мабуть, читаючи цю історію ви у неї не повірите, я б сама не повірила, але я чула його кроки, його подих… І мама чула… Коли я розповіла про це хлопцю, то він сказав, що ми з мамою просто перевтомилися від нервів, але ж невже одночасно?
Чи траплялось з вами щось подібне?
