Я copoмлюcь своєї дитини, хоч знаю, що це нeпpaвильнo!

Мабуть, почну розповідь з того, що ми з чоловіком завжди були за здоровий спосіб життя, aлkoroль ми не вживали й регулярно займалися спортом, тому перші пологи у 25 років пройшли вдало. У нас з‘явився здоровий та красивий хлопчик, а після цього на другу дитину ми наважилися лише коли мені було 30, тоді нам дозволяло фінансове становище ростити відразу двох. У нас народилась донька.

Після пологів ми забрали дівчинку, і все було у нормі, та коли минуло кілька місяців, я почала помічати, що немовля дивно себе поводить. Вона не може сфокусувати погляд, дивно рухає кінцівками й ніяк не може навчитися сидіти. Обговоривши це з чоловіком, ми відправилися на всі можливі аналізи. Тоді й лікарі повідомили нам той страшний діагноз — ДЦП у важкій формі.

Скажу чесно, що наступні кілька тижнів проходили, як в тумані. Чоловік намагався збадьорити мене, говорив, що ми все зможемо побороти й все буде добре, але я не могла припинити шукати свою провину, думаючи, що саме я винна у тому, що наша донька тепер буде страждати все життя.

Навчилась вона ходити лише у 5 років, у тому ж віці вивчила до 100 слів, які не любила говорити, здебільшого вимовляла лише якісь звуки. Коли говорила, то рідко фокусувала погляд на комусь, дивилась вдалечінь.

Зараз нашій доньці 8 років й щоразу, коли я гуляю з нею на вулиці, мені стає соромно. Всі люди оглядаються на мене, деякі навіть мають нахабність перешіптуватися, коли я поруч і можу все почути. Я хвилююсь через те, що всі вони, мабуть, думають, що раніше я пила та курила, і саме я винна у тому, яка моя донька зараз.

Але ж це не правда. Коли я була вагітною, то слідувала всім рекомендаціям лікарів, та й сама по собі завжди вела здоровий спосіб життя. Тепер мене не може покинути почуття сором за доньку, і все частіше з нею гуляє чоловік.

Мені соромно зізнаватися, що я гидую власною донькою, але як це змінити, я теж поки не знаю. Можливо, ви мені щось порадите?