Розговорилася я якось зі своїм новим сусідом на лавочці біля під’їзду.
– Я давно нічого про доньку не знаю. Та й знати не дуже бажаю. – зізнався мені Олег Петрович.
– Як так? І як давно ви не спілкуєтеся? – питаю я, а в самої аж душа болить від почутого.
– Сім років майже. Вона вийшла заміж за гарного та заможного чоловіка. Спочатку наче все добре було. Я телефонував декілька разів у день. А вона розмовляти не могла. У неї постійно якісь справи були. Зрештою, я вирішив прийти у гості на день народження Наталії. Придбав подарунок, торт купив. А потім… – чоловік замовчав, замислився.
– Що сталося далі? – запитую його.
– Донька Наталія і зять сказали, що мені у них не місця немає, бо приїхали у гості якісь впливові люди. Я залишив подарунок і торт у коридорі на столику. Пішов геть. Після цього ми перестали спілкуватися.
– І вона за всі сім років не з’являлася до вас? – здивувалася я.
– Ні. Одного разу я зателефонував їй. Вона слухавку не взяла. Потім я вирішив продати свою трикімнатну квартиру. Навіщо мені таке велике житло самому? Я передав її подрузі, щоб переказала доньці – треба підписати документи, адже вона теж прописана була. Наталія без великого бажання приїхала. Документи підписала. Я продав квартиру, віддав доньці її частку від житла. І все…
– А як тепер?
– Я купив собі ось цю квартиру. Самотній. Донька віддалилася. Дружина померла, коли Наталії було тринадцять років. Я любив дуже Марію. Це було кохання усього мого життя. Тому вирішив присвятити життя лише доньці. У нас все нормально було. Не сварилися, підтримували один одного, жили у мирі з Наталією. Аж поки не з’явився багатий зять. Донька почала мене соромитися. Спілкування зникло. Боляче мені… Але що поробиш? Життя воно таке…
– Після того не бачилися навіть? – не могла я заспокоїтися.
– Одного разу бачив доньку з зятем у супермаркеті. Але ми наче чужі люди. Зробили вигляд, що мене не побачили. Не бігтиму ж я у їхні обійми, якщо вони мене знати не хочуть! Наташа була вагітною. Напевно, я вже й дідусем став. Прикро, що виховував її сам, а вона так і не сповістила, хто народився, як справи у них. А я ж би міг і допомагати. Нічого ж погано не зробив. Не образив нікого… А чому так? І сам не знаю.
– Так Ви навіть не знаєте, хто у Вас – онук чи онучка?
– Ні. Вони не вважають за потрібне мені це повідомляти… Не захотіли, то так і буде…
Мені стало дуже шкода Олега Петровича. Шкода й доньку його. Як рідні люди можуть не спілкуватися? Через що? Просто так? Нісенітниця якась! Можливо, їм незручно обом відновити спілкування? Як ви вважаєте? Такі родинні зв’язки потрібні взагалі чи ні?
