Після закінчення університету я пішла працювати в коледж. Я була викладачем англійської мови. Обожнювала свою роботу, а ще більше своїх студентів. У мене ніколи виникали з ними якісь труднощі чи непорозуміння.
Кожного дня я доїжджала на роботу, оскільки жила в іншому місті. На дорогу мені йшло близько години часу.
Коли я трошки більше познайомитися з колективом, то виявилося, що з мого міста є ще одна викладачка. Вона вчить студентів вищої математики. Чоловік придбав їй машину, то ж вона й поняття не мала, як це їздити у громадському транспорті.
Ми гарно потоваришували з Юлею. Й сталося так, що вона запропонувала мені їздити разом з нею на роботу. Я й погодилася.
Одного дня вона була записана на корекцію брів та нарощених вій. Так сталося, що Юля забула взяти з дому кошти тому позичила у мене вісімсот гривень.
Наступного дня вона навіть і не думала мені їх повертати. Коли пройшов тиждень Юля теж ні слова.
Отримали зарплату, і тут я думаю, от подруга мені зараз поверне кошти. Але, мабуть, нагадаю їй, можливо вона забула.
На мої слова Юля почала сміятися і мовила:
– Ти справді вважаєш, що я повинна віддати тобі ці гроші?
– Звісно, я не просто так тобі їх подарувала.
– Але ти смішна! Ці нещасні вісімсот гривень ти давно проїздила на моїй машині. Я що, безплатно заправляю свою машину?! Тобі повинно бути соромно, що ти у мене їх вимагаєш!
Такого я не очікувала почути. Я гадала, що ми подруги, а тут таке…
Навіть не захотіла продовжувати з нею розмову, обернулася та пішла. Не потрібно нічого повертати!
Я ж знаю, що Юля з заможної сім’ї. А я економлю як тільки можу, адже живу сама. Ось, як люди все вимірюють грошима! Мені було дуже прикро за цю ситуацію!
Після цього випадку зрозуміла, що ніякі ми не друзі!
