Минуло три місяці і я вже менш гостро реагую, наче заспокоїлася трохи. Тоді я думала, що зроблю всім непереливки. Як таке взагалі можливо?!
Справа в тому, що я лежала в пологовому будинку. Якраз народила синочка і ми чекали ще кілька днів на виписку. Щодня до мене приходили лікарі, медсестри. Приносили дитину, щоб погодувати і забирали.
Та й залишати малюка зі мною – був не варіант. Мене прооперували. То ж після кесарівого розтину я не могла самостійно навіть з ліжка піднятися.
Мій синочок був схожий на мене і на чоловіка. Такий же красунчик, як він. Ми обоє світлі на голубоокі то й дитина у нас така ж.
Бачили б ви моє здивування у день виписки. І ні, воно було далеко не від того свята, яке організував мій чоловік з величезним букетом і повітряними кульками.
Я вже саме мала виходити і мені принесли малюка. Я без задньої думки взяла його в конвертику і вийшла до чоловіка і всієї родини. Чоловік відгорнув край ковдрочки, щоб подивитися на обличчя сина і я лише крикнула:
– Це не наша дитина! Де мій син?!
Медичний персонал одразу підбіг до нас і запитав що трапилося. Переконували, що це наша дитина. Але ж я свою дитину знаю. Ми зняли шапочку, а в цієї дитини темне волосся. Не могло у мого сина за кілька годин волосся потемніти.
Наступною виписувала жінка, яка також здійняла галас. Мій син був у неї, а її в мене.
Це ж тільки уявити, яка халатність і недбалість. А якби ми не помітили цього – могли так все життя виховувати чужих дітей.
І я більше, ніж впевнена, що це не поодинокий випадок. Ми тоді з Яриною підняли на ноги цілий пологовий будинок. Ба більше, ми надали розголосу цій ситуації на місцевому радіо і ні капельки про це не шкодуємо.
В ідеалі ми дві б хотіли, щоб винних покарали і взагалі звільнили. Так, з роботою зараз туго, але працювати потрібно якісно.
