Коли згадую той день, коли зустріла вперше своїх діток на вулиці у 20-градусний мороз, то аж плакати хочеться… Я вийшла на місцевий ринок, щоб скупитися на тиждень продуктами, там завжди можна знайти дешеві товари. Біля одного з прилавків, коли я саме сварилася з продавцем за високі ціни, до мене підійшла маленька дівчинка, років шести й сказала:
“Мені нема куди йти з братиком, тому купіть його у мене, а я вже якось сама…”
Серце залилося кров’ю від таких слів, адже я завжди любила дітей, але своїх Бог не дав, через що ми з чоловіком і розлучилися. Мій колишній так само, як і я бажав завести дитину, але з дитячого будинку категорично відмовлявся брати. Я пройшла повне обстеження і лікарі остаточно сказали “безплідна!”. Ми ще три роки пожили разом, я лікувалася всім, чим лише можна було, а Ігор не витримав і попросив розлучитися. Я не стала вмовляти його, попри те, що в шлюбі ми прожили вже дванадцять років. Відтоді я вже чотири роки сама, працюю і живу з однією метою — всиновити малятко.
Тому, коли я побачила ту маленьку дівчинку з немовлям на руках в той холодний день, то вже знала, що це мої діти, і їх треба рятувати. Я почала розпитувати дитину, хто вони, й де їхні батьки. Виявилося, що її звати Ганнуся, а братика — Володимир, мама з татом не живе, щодня приводить в дім нових чоловіків та п’є разом із ними, а дітей відправляє гуляти.
У мене подруга працювала в опіці, і я їй відразу зателефонувала, попросила взяти комісію і приїхати за адресою, яку сказала Ганнуся. Коли ми підійшли до того будинку, то відразу стало зрозуміло, що люди тут живуть бідно. У домі відчувався різкий запах алкоголю, за столом сиділо троє людей — мама дітей та ще двоє чоловіків. Всі вже були добряче випивші, вони навіть не помітили нас на порозі. Ганнуся сховалася за мене і весь час дивилася на братика — хвилювалася, аби він не плакав, бо мама буде сваритися.
Я намагалася поговорити з тією жінкою, яку навіть мамою не назвеш, а вона сказала тільки одне:
“Давай десятку і бери їх собі, мені вони не потрібні, тільки жити нормально не дають, плачуть постійно!”.
Після цих слів я взяла малих і вийшла з дому. Спочатку ми приїхали в лікарню, дітей оглянули, потім нас відправили в органи опіки, де я подала документи на всиновлення відразу двох дітей. Після всіх процедур Ганнусю та Володимира я вже не хотіла відпускати, й мені дозволили забрати їх на одну ніч до себе додому. Вдома я помила їх, нагодувала і вклала спати. Перед сном Ганнуся сказала мені:
“Мамо, не відпускай нас більше ніколи, нам тут добре і тепло”.
Я і не відпустила б! Через місяць всі документи були готові, й ми з дітками почали жити разом. Ганнуся пішла в школу, а я з радістю виховувала маленького Володимира, скоро йому виповниться рочок, і я збираюся найняти няньку, а сама буду працювати.
Біологічній мамі моїх дітей я вже давно віддала обіцяні десять тисяч, думаю, вона давно їх пропила… Але зараз це вже не важливо, бо мої діти в теплі та достатку, ростуть так, як треба. Вони мають все, я надзвичайно щаслива, що зустріла їх того морозного дня на ринку, вони подарували мені більше, ніж можуть собі уявити. До речі, це так приємно, коли тебе називають мамою.
