Ми купили хату у селі, а коли зайшли всередину, то я не могла стримати слі3, а чоловік ледь їх приховав!

Купували хату у селі ми у молодої пари, аж дивувалися, звідки ж вона у них взялася. Вони й розповіли, що раніше тут жила їхня бабця, а потім її не стало, батькам хата у селі не потрібна, от і вирішили продати. Навіть поділилися, що після смерті старенької туди й не навідувалися, ото лише зараз нам везуть її показати.

Нам сподобалась хата у селі, тому ми вирішили її брати, проте там було багато речей від попередньої власниці, та ми запитали у молодої пари, чи не хочуть вони це все забрати собі на пам’ять.

– Та ні, навіщо нам це барахло? – запитав здивовано хлопець. – Ми вже ікони забрали, дорогі речі також, а це все можете викинути, якщо заважає вам.

– А фотографії вам не потрібні? – запитав мій чоловік, уважно оглядаючи стіни, де висіли фото різних поколінь, мов ціла їхня родина династія дивилась на нас, які прийшли вкрасти їхнє життя.

Моя бабуся теж таке любила. У неї стіна у вітальні вся буда завішена фотографіями. Ще від її прабабусі та до наших з сестричкою фотографій. Ми любили їх постійно оглядати та щоразу відкривати для себе щось, чого раніше ніяк не помічали.

А бабуся собі смішно жартувала, коли ми у неї запитували, навіщо ж скільки фотографій: «Як це навіщо? А я бабусям та батькам поклонюся, чоловікові поцілунок пошлю, вас обійму, і вже й до роботи ранкової готова!».

Коли її не стало, то і її фотографія знайшла там собі місце, і щоразу приїжджаючи туди, ми цілуємо її, мов нічого і не сталось. У хаті продовжує пахнути її улюбленим свіжим молоком та пирогами, які щойно вийняті з печі.

Та й про інших з фотографій ми багато знали. Бабуся про кожного історії мала і такі, що ми, маленькі, дивлячись на їхню стареньку пожовклу фотографію, були переконані, що вони навпроти нас сміються та ось-ось переб’ють бабусю зі словами: «Ой, Валю, та не так все було, дай я нормально розповім!».

Найкраще ми знали по її розповідях дідуся, хоча ніколи його і не знали, його не стало, ще коли наша мама була маленька.

Я дивилась на стіну, де висіли старі фото, де була ціла сімейна династія, і не могла повірити, що якийсь чоловік нахабно називає це «непотребом». Якби у мене був вибір, що забрати з бабусиного будинку – я б взяла фотографії. Це найбільше, що у нас залишилось після них.

Після покупки я плакала, дивлячись на фотографії, не могла повірити, що хтось просто так залишає цей скарб. Чоловік мене підтримував, але коли ми знайшли листи… то і сам ледь стримувався.

У старих листах бабуся описувала своє життя розповідала історії, які ще їй її бабуся розповіла. Це ціла родинна історія. Не надсилала їх, мабуть, щоб поштарі випадково не загубили, щоб, коли її не стало, діти та онуки прийшли й прочитали все, але вони не стали… Вони вважали, що це мотлох…

– Слухай, можливо, ми відвеземо це її дітям? – запитала я з надією у голосі.

– Ти думаєш, що там інша ситуація?

– Я надіюсь, раптом у них просто сил не вистачило забрати все, чи вони хворі?

– Ну, давай я зараз подзвоню тій парі та запитаю номер батьків, а тоді їм зателефонуємо.

Слухавку підняла бадьора жінка середніх років.

– Ой, нащо воно нам? Знаєте, скільки такого добра вона нам надсилала? У жоден сміттєвий бак не влізе! Стара здуріла на старості, от і займалась дурницями, – говорила вона, а мій чоловік навіть не став далі слухати, поклав слухавку.

– Котик, а може це стане чудовим початком твоєї нової книги, – запитала я у чоловіка, який давно займався письменницькою справою.

– А якщо вони потім прочитають і в суд…

– Ой, ти їх бачив! Вони родину свою не цінують, думаєш, знають, як це книги читати?

Чоловік дуже хотів написати за цими листах книгу, але вирішив упевнитися у тому, що їхня родина буде не проти. Відправився до них, і вони дали письмовий дозвіл на їх використання, їх навіть не цікавило, про що саме книга буде.

Доки мій чоловік упорядковував листи, я відправилась до льоху, щоб навести там лад і знову не могла стримувати сліз. На поличках стояли банки з ретельно приклеєними надписами – «Малинка для моєї білочки Оленки», «Смачні огірочки для Антончика» і так далі.

Розібравшись з листами, ми встановили, що у старенької було аж 5 дітей, проте їх всіх не було серед живих, залишалась лише одна, яку цілу гору маминих родинних цінностей записала до «непотребу».

Жінці було 89 років, а вона продовжувала закатувати банки для своїх онуків та доньки з любов’ю, надіючись, що вони незабаром приїдуть, все скуштують. Чого їй тільки вартували ці зусилля, а вони….

Вони просто вирішили обірвати всі зв’язки з родинною. Я навіть не знаю, як можна назвати таких людей…