У свої тридцять років я вже встигла пройти чотири ЕКО, роки лікування ніяк не допомогли, і лікарі тільки розводили руками — безпліддя. Ми з чоловіком вирішили всиновити дитину, але хотіли тільки новонароджену, щоб відчути батьківство сповна. До цього я часто зривалася, закривала двері нашої спальні та гірко плакала, молила Бога, щоб той подарував нам дитинку, але все було марно. Ми думали, що взяли ситуацію під контроль, коли щодня чекали на дзвінок з лікарні — нам будь-коли мали повідомити про горе-маму, яка відмовляється від новонародженого.
Моя тітка працює акушеркою в пологовому, тому завдяки їй у нас з’явився шанс на всиновлення.
Ми вже підібрали ім’я нашому синові, завжди мріяли про хлопчика. На щастя, чоловік розділяв мої бажання та так само чекав на появу дитини, хоч я і думала, що моє безпліддя стане причиною для розлучення.
Одного ранку, коли я йшла на роботу, біля під’їзду зустріла сусідку Аню – 18-річну дівчину з маленького міста, яка приїхала сюди вчитися. Аня була завжди веселою, життєрадісною, до неї щодня навідувалися подруги, одним словом, першокурсниця жила у своє задоволення. Але під час нашої останньої зустрічі я не впізнала сусідку — вона була бліда, очі заплакані та й зовні ніби змінилася. Ця дівчина мала чудову фігуру, на неї постійно заглядувалися хлопці, спортивна Аня тепер ніби погладшала.
Я привіталася з нею та вже хотіла спитати, що сталося, але та швидко забігла у свою квартиру. Мене здивувала така поведінка, але в той день було багато справ, тому я вирішила не затримуватися, а поговорити з нею в інший раз.
Дні пролітали, а звістки з пологового не було, моя тітка під час телефонної розмови обіцяла, що тримає все під контролем, і коли буде приємна для нас новина, то вона дасть знати відразу. Так настала зима, і ми з чоловіком вирішили, що святкуватимемо Новий рік в теплих краях. Ми зібрали валізи й на місяць полетіли на острів, там ми розважалися, весело проводили час та чекали новин від тітки.
Час пролетів швидко, і додому ми приїхали повні сил. Вже навесні я згадала про свою юну сусідку, давно її не бачила і чомусь вирішила зайти в гості, хоч ми і не спілкувалися, але я чомусь переживала за неї. Я постукала у двері Ані й почула кроки, ніби хтось підійшов до дверей, але відкривати не спішив. Мене це здивувало і налякало, але цікавість переважала страх, тому я сказала:
“Аня, я знаю, що ти там, тому відкривай негайно, інакше доведеться мені твоїм батькам телефонувати, я хвилююся за тебе”.
Коли дівчина відчинила, моєму здивуванню не було меж — переді мною стояла вагітна жінка, її живіт був такий великий, що здавалося вона от-от народить.
Я зайшла всередину, і бідна сусідка мені розповіла, що дитину вона не хотіла, хлопець її відразу кинув, як дізнався, батькам вона не розказала і не збирається, бо вони дуже строгі, а що робити далі не знає, адже навіть на облік в лікарню не стала. Я пообіцяла дівчині, що допоможу їй, але перед тим спитала, чи захоче вона залишити дитину собі.
“Ні, я не хочу, мені ще треба вчитися, та й ніхто і не знає, що я вагітна, мені проблем не потрібно, я ще зовсім молода!”.
Направду, я навіть зраділа, тому що знала — вона носить під серцем мого сина, я вже відчула зв’язок з ним.
Того ж таки дня ми поїхали в пологовий до моєї тітки, і після огляду Ані виявилося, що вона вже на 9 місяці й скоро має народити. Ми з чоловіком до самих пологів допомагали нашій сусідці, а коли настав час народжувати, повезли її до лікарні.
Наш син Марк народився в теплий весняний день, ми з чоловіком полюбили його відразу, як взяли на руки. Аня написала відмову від дитини і тепер живе своїм життям, вона переїхала з нашого будинку, і ми не спілкуємося. Раніше я не вірила в долю, але тепер дякую їй за те, що подарувала мені сина!
