Я не могла переступити через себе, хоч розуміла, що з батьками варто помиритись

У мене дуже складні стосунки з батьками, проте перед Різдвом я вирішила таки помиритись з ними. Попри усю злість на них, я зібралась з силами і думками, сіла на потяг та вирушила в дорогу. Буквально через дві зупинки я вийшла і зрозуміла, що мені нікуди їхати. Я не могла переступити через себе, хоч розуміла, що з батьками варто помиритись.

Рік тому я розлучилась з чоловіком, тепер я самотня 26-річна жінка. Дітей у нас не було, тому навіть жити зараз я не маю для кого. А от щодо батьків, то це взагалі окрема історія. Вони ніколи мене не розуміли, не підтримували, завжди говорили, що я нічого у цьому житті не варта. Я завжди була якось обділена турботою батьків.

Мама завжди приділяла увагу старшій сестрі, бо, мовляв, вона була несамостійна. Я ж пішла навчатись в коледж після 9 класу, тому гуртожиток і студентські роки навчили мене більше, ніж рідна мама. Мама ніколи не могла бути для мене подругою, адже вона ніколи не розуміла мене.

Я пам’ятаю дитинство, як постійні сварки між татом і мамою. У нас ніколи не було спокійної атмосфери вдома. Згодом батьки розлучились, проте жили в одному місті – Дубно.

Батько знайшов собі іншу жінку, а я до 9 класу жила з ним. Згодом у нього з’явилася нова дружина. Я одразу не сподобалась мачусі, тому повернулась до мами і бабусі. А ось старша сестра завжди була проти мене і тата, начебто, щоб підтримати маму. Тепер ви можете зрозуміти причину того, що ми посварились.

У той час, коли я повернулась до мами, бо не могла жити з татом і мачухою, мама почала принижувати мене за будь-якої нагоди, казала, що я виросла така сама невдячна, як батько. Вона постійно змушувала мене робити всі домашні справи, готувати для них із сестрою та не випускала гуляти, навіть з найкращими подругами. Тому закінчивши 9 клас, я подалася до коледжу.

Після того, як я завершила коледж та університет, почала шукати роботу, і знайшла, потім здобула другу освіту! Зараз працюю я в юридичній фірмі нотаріусом. Після мого весілля з колишнім чоловіком батьки навіть не дзвонили до мене. Мені не було куди діватись. Я стала справді самотньою.

У свою чергу, моя старша сестра змогла гарно влаштуватися в житті, вийшла заміж за багатого чоловіка і народила йому двійнят. Майже кожного дня її стрічка в соцмережі наповнюється новими новинами та фото, вона викладає щасливі світлини, де є дідусь і бабуся, діточки, чоловік. Кожні вихідні її діти їздять в село, а я навіть не маю, про що можна було б розповісти, єдина новина – розлучення, та й та нікого не хвилює.

На душі самотньо. Я стільки разів шкодувала, що не можу через власний характер помиритись ні з батьком, ні з мамою, ні з сестрою. Це найдорожчі люди в моєму житті, а я так до них ставлюсь. У мене образа на весь світ: я маю нецікаву роботу, нема подруг, живу сама, навіть слова немає кому сказати.

Який сенс з моїх двох червоних дипломів, який сенс з машини і квартири, який сенс з роботи? Кожного вечора я приходжу і знімаю маску веселої жінки і плачу. Всі ці образи досі є в моєму серці.

Я навіть чоловіка собі знайшла на 20 років старшого, бо хотіла уваги батька-захисника. Тата я теж образила тим, що не зрозуміла його у свій час. Мені сумно, я шкодую.

Рідна сестра зі мною не спілкується роками, бо вона успішна жінка, любляча мама, а знаєте, я їй просто щиро заздрю, бо також хотіла так жити. З мамою у мене також не склались стосунки, адже я хотіла бунтаркою, не хотіла слухатись її.

Отак сиджу на зупинці і думаю, що сенсу мого життя так і немає. А якби можна було повернути час, то я помирилась з мамою, допомагала б їй. З сестрою стала б подругою, а з батьком би знайшла спільну мову. Може, ще не запізно виправити свої помилки?

Як навчитись переступати через власні принципи? Як забути усі образи та самій почати розмову з найріднішими для мене людьми?