– Ти ж зрозумій мене, синку, я одна її виховувала, на ноги ставила, в інституті вивчила, на заробітки поїхала, щоб її та зятю квартиру купити, а потім і внуків гляділа, а вона мені таке…. Якби ж то зять сказав, то б потерпіла, а то ж рідна кровинка!

Одного разу я мав їхати до тітки у село. На вулиці стояла прохолодна осінь і йшов дощ, тому я, не роздумуючи, покрокував до залу очікування, там мені ще було потрібно посидіти 20 хвилин. Я почав гортати стрічку новин на телефоні й не помітив, як біля мене присіла жвава й усміхнена бабуся.

– Ой, і погода сьогодні! Собаку шкода випустити на вулицю! – промовила вона до мене, а я продовжив розмову з нею. Слова за слово і ми вже ділилися історіями свого життя. Тоді вона зі мною і поділилось тим, як неочікувано й лихо повернула її доля.

Будинок, у якому вона жила, був поділений на дві частини. З одного боку вона жила, а з іншого сім’я, яка полюбляла «прихилитися до чарки». І от однієї ночі вони знову гуляли й не помітили, як хтось залишив цигарку, через мить у кімнаті спалахнув дим, а за ним загорілась і весь будинок, у тому числі й частина старенької.

Йти її було нікуди, окрім як до єдиної доньки, але з нею вона змогла пожити лише місяць, а потім зять почав показувати незадоволення, а потім і донька злісно промовила: «Мамо, ти нам вже набридла, удавай, що тебе тут не має, бо ніякого спокійного життя з тобою!». Коли вона почала розповідати про доньку, то з її очей потекли сльози, а вона удала, що їх і не було, мов і не помітила.

– Ти ж зрозумій мене, синку, я одна її виховувала, на ноги ставила, в інституті вивчила, на заробітки поїхала, щоб її й зятю квартиру купити, а потім і внуків гляділа, а вона мені таке…. Якби ж то зять сказав, то б потерпіла, а то ж рідна кровинка!

Мені й самому стало сумно від історії старенької. Невже рідна донька так могла вчинити з мамою?

– А ви зараз де живете?

– Та у селі був вільний будинок, старий, але що мені там багато треба…

– Може б вам допомога яка потрібна?

– Та що такій старій, як я потрібно. Дах над головою є і за те Богові подякую.

Через 5 хвилин ми підійшли до автобуса на її село. Я посадив стареньку, уважно читаючи його назву та тихцем сфотографував її! Тепер у мене точно не було сумнівів, що через тиждень я навідаюсь до неї у гості й точно не сам!

Я давно працюю будівельником. За цей час встиг назбирати чимало друзів у цій сфері, яких і взяв з собою до бабусі своїх друзів. Перед тим я зв’язався з головою сільської ради, він нам розповів, де зараз живе односелиця, навіть, фото скинув, тому ми з хлопцями знали, що попереду чекає багато роботи, але ніхто з них не думав відмовлятися.

Коли ми приїхали, то все виявилось ще гірше. На фото ми думали, що ремонтуватимемо лише дах та підлогу, але у будинку не було ні газу, ні води. Бабуся самостійно колола дрова і носила воду з далеку. На таке грошей потрібно було багато, тому я опублікував пост у соціальних мережах з бабусею і будинком, описав ситуацію і всі мої клієнти колишні згодилися допомогти. Кожен щось скинув та й у нас всі інструменти були, сила робоча, тому ми зі всім за тиждень впоралися.

Тепер бабусин дім був цілком придатним для життя. І воду проведи, і газ зробили, і вбиральню поставили, і дах з підлогою підлатали.

Бабуся нам щодня готувала їсти, обіймала й цілувала, а вкінці дякувала кожному й витирала сльози щастя. Всі хлопці говорили, що заради цього вони готові ще тиждень працювати!

Серед односельців теж знайшлися небайдужі, допомогли лад у дворі зробити, город безплатно поорали.

Радий я, що на світі є скільки людей, які хочуть допомогти, а головне роблять це щиро, без вигоди для себе!