Сумно, що ми вкладаємо у наших дітей абсолютно все найкраще, що маємо, а вони цього не цінять. Моє серце охоплює такий біль і щем, що й словами не передати.
Моїй дочці сімнадцять. Вона вступила минулого року до університету і наче вже стала дорослою. Та й завжди була у мене доброю та розумною дитиною.
З батьком Анжеліки у нас не склалося. Він обрав безтурботне і вільне життя, а не дитячі плачі і постійну нехватку грошей. То ж доньку я все життя тягнула сама з останніх сил, лиш би у неї все було.
Кілька місяців тому у мене зав’язалися стосунки з чоловіком. Та й я подумала, що ще не настільки стара, щоб ставити на собі хрест. І Анжеліка підросла і цілком справляється без мене. А я маю право на щастя хоч у старшому віці.
Коли я познайомила дочку з Петром Олексійовичем – вона наче з семи замків зірвалася. Такої реакції я аж ніяк не очікувала. Дочка почала спочатку гучно сміятися, потім кричати.
З її поведінки здавалося, що у неї психічний розлад. Анжеліка мене звинуватила в егоїзмі, в тому що на неї мені всеодно лиш би власне життя влаштувати. Останній її аргумент був такий, що я вже взагалі стара калоша і які мені стосунки.
Мені було соромно. Я ледь не згоріла від цієї вистави. І це все було на очах у мого Петра. Він ж з моїх слів про Анжеліку чув лише все найкраще.
От не знаю, як мені бути в цій ситуації. Я ж хочу побути хоч трішки щасливою, а не працювати як кінь. Прогнати дочку з дому я теж не можу, та й з Петром розлучатися теж.
Можливо хтось може мені щось порадити? Як я маю достукатися до дочки?