Я поїхала до Чехії, щоб своїм дітям на кусок хліба заробити, а не годувати півсела.
Останнім часом у нас було дуже туго із грошима. Чоловік втратив роботу, а дітей у нас троє. То ж годувати їх і самим за щось їсти потрібно було.
Вибір у нас був не великий. Тому я й наважилася на те, щоб поїхати за кордон на заробітки. Добре, що моя давня знайома там уже роками. Саме Інна допомогла мені і з візою, і з роботою, і з житлом.
Ми з чоловіком розрахували наші заощадження і побачили, що у нас грошей впритик. Якраз вистачило мені на квиток до Праги і їм на не повних два місяці, щоб прожити.
Приїхавши туди мене зустріла Інна. Вже наступного дня я вийшла на роботу. Робота була не важка, але більше дванадцяти годин на ногах. Я одразу ж попросила працювати півтори зміни. Так, спочатку було складно адаптуватися, але за тиждень я втягнулася.
Я збирала замовлення в супермаркеті та контролювала зовнішній вигляд стелажів з побутовою хімією. Зарплата була хороша. Я всі гроші відкладала. На себе майже і не витрачала. На роботі мене годували тричі. А Інні я компенсувала половину комунальних послуг.
От усі гроші я і відправляла додому. А потім помітила, що є періоди знижок. Окрім грошей я ще й передавала чоловіку передачі. Там була і їжа, і одяг для дітей, та й навіть побутова техніка.
Мій чоловік весь час порався біля дому, доглядав за нашою господаркою, обробляв город. Крім того займався з дітьми, водив їх до школи та й просто заміняв дітям нас обох.
Наші сусіди вирішили, що нам надто добре живеться. І ось тут почалися мені дзвінки, щоб я купила те і те і передала. Спочатку я й відмовити не могла. Купувала і несла до автобуса.
Але ж я теж не кінь, щоб працювати на пів села. Гроші чоловіку ніхто й не думав давати за те, що просили їм купити. Це я вже мовчу про те, що передати коробки з усім теж коштує не мало.
На наступні дзвінки я почала запитувати чи вже розрахувалися з чоловіком за попередні передачі і у відповідь почула:
– Та хіба ти там мало заробляєш? То ж для тебе копійки. А нам тут важко жити, ти й сама знаєш.
Ну добре, я нічого не відповіла. Просто не насмілилася. На тиждень-другий ці прохання сусідів припинилися. Але потім були знову дзвінки. Я вже й не соромилася сказати, що все куплю і передам, але спочатку хай ось таку суму дадуть моєму чоловіку.
І знаєте, сусіди почали розносити по селі на мене купу бруду. Звинувачули у тому, що я взагалі розум втратила від грошей на заробітках, що серця у мене нема. Це нормально?
Мені ж теж гроші з неба не падають. У мене троє дітей. Я не можу купувати на півсела харчі і всіх годувати. Невже так важко це зрозуміти. Як просити – так усі можуть, а заплатити за це – ні.
Я й не знаю, що мені очікувати, як я додому приїду. Моя подруга Інна сміється, що сусіди в мене за мою доброту камінням кидатимуть. Але ж я їм нічого не обіцяла і нічого не винна.
