Я ще молода, щоб бути мамою! Не хочу! Мені ще потрібно з подругами нагулятися і світ побачити!

Моїй доньці було 15, коли вона стала мамою. Про її вагітність я дізналась, коли вона вже була на 6 місяці, щось бігти змінювати було пізно, потрібно було народжувати. Перший час вона ретельно приховувала те, що сталось, а коли час, щоб щось змінити минув, вона сама зізналась мені.

Коли я почала розпитувати у неї про батька дитини, то вона починала плакати. Я дуже боялась, що це все сталось не з її волі, але потім вона таки розповіла, що хлопця звали Андрій, йому ніби було 18 (вона не впевнена), і вони були знайомі лише один місяць перед тим, як все сталось.

Після такої новини нам з чоловіком знадобилось багато часу, щоб прийти в себе, змиритися і вирішити, як ми діятимемо далі.

Донька моя, Орися, всім радо розповідала, що хоче цю дитину і готова заради неї на все, і мені хотілось вірити, що її материнські інстинкти нас не підведуть.

Невдовзі донька народила красиву й здорову дівчинку. От лише пологи у такому юному віці були дуже важкими, після них їй ще знадобився місяць реабілітації у лікарні, а потім три місяці вона відновлювалась вдома. Було очевидно, що донька сама у такому стані не впорається, спочатку я брала відпустку, а потім і зовсім звільнилась з роботи.

З часом Орися почала приходити в себе, відновила походи до школи, інколи допомагала мені по дому та готувала їсти, але з дитиною вона не бавилась, навіть коли я просила, вона хапалась за будь-яку іншу роботу.

Одного дня вона і зовсім мені сказала: «Мамо, ви з татом любите Таню, то чому вам її не всиновити? Будете її батьками, а я сестричкою, все одно ж одна родина! Я ще молода, щоб бути мамою! Не хочу! Мені ще потрібно з подругами нагулятися і світ побачити!».

Я була переконана, що це наслідки важких пологів, давала їй час відійти, відпускала гуляти, але з часом нічого не змінювалось, вона продовжувала ігнорувати дитину, зовсім її не любила. Коли я залишала онучку наодинці з мамою, то та могла вдарити крихітку або говорити їй гидоту. Я не могла повірити, що моя донька здатна на таке.

Ми з чоловіком порадилися та оформили опікунство над Танею, а донька з кожним місяцем ставала все гіршою, вона почала гуляти, нічим не допомагала, лише відпочивала.

Я плакала, водила її до психологів, до церкви, намагалась допомогти, та все марно. Я вже думала, що нічого не зміниться. Тим часом Тані вже було 3 роки, вона росла доброю та розумною дівчинкою і просто обожнювала Орисю.

Щоразу, коли та поверталась додому, онучка бігла до неї з обіймами та кричала: «Нарешті мама повернулась! Я так скучала! Йдемо гратися!». З кожним днем серце доньки тануло від любові Тані, й вона здалась. Спочатку вона лише гралась з нею, потім гуляла, і тепер вона прекрасна мама, яка ні за що не проміняє свою доньку на когось чи щось.

– А знаєш, кого я люблю більше всіх на світі? – запитує Орися, дивлячись в маленькі наївні очі. – Тебе! Моє маленьке сонечко! Ти найдорожче, що є у моєму житті!

Ми з чоловіком не можемо натішитися тим, що донька нарешті зрозуміла, ким для неї є Таня, та у нашій сім’ї наступила гармонія. Ми любимо нашу донечку та онучку і хочемо, щоб вони були щасливими!