Того дня я відчула величезне розчарування. Всі мої замки, які я побудувала в своїй голові – розсипалися наче з піску від сильного пориву вітру.
Того дня я зробила свою роботу швидше і вирішила зробити сюрприз хлопцю. Я викликала таксі і поїхала до нього сюрпризом. Думала, що от зроблю йому приємність, ми замовимо піцу або суші і подивимося якийсь фільм.
Я зайшла до під’їзду, піднялася на потрібний поверх і спершу вирішила спробувати дверну ручку, а вже потім стукати. Двері були не зачинені. То ж я тихенько їх відчинила і зайшла. Попрямувала прямо до кімнати з якої мій хлопець працював. І побачила його не самого.
Він сидів за столом, а поруч стояла дівчина, яка його обіймала і цілувала. Я запитала:
– Це хто?
Та дівчина нагло відповіла:
– А ти хто? І як ти тут опинилася?
Такого я точно не очікувала. Мій хлопець розгубився. Але одразу ж скинув з себе її руки і сказав, що все пояснить. Та мені було досить побаченого і я не потребувала ще якихось пояснень.
Я вибігла з будинку і просто бігла. Добігла до парку. Змучилася та й вже погано бачила, бо мої очі були повні сліз. Я сіла на лавку і просто ридала. Гірко ридала.
Хтось сів біля мене, але я не звертала уваги. А потім цей хтось поставив мені букет на коліна. Я підняла голову і побачила, що поруч зі мною сидить хлопець. Вигляд у нього був сумний, та попри це він мені сказав:
– Не варто плакати. Все минає.
Ми почали говорити. Я заспокоїлася і витерла свої сльози. Виявилося, що він ішов на побачення до дівчини. У них була маленька дата – півроку, як вони разом. Але на півдорозі вона написала йому повідомлення з текстом: “Вибач, я не люблю тебе. Ми більше не можемо бути разом”.
З цим випадковим знайомим ми обговорили все на світі. А потім ще взяли кави і прогулялися через ціле місто. Додому обоє повернулися пізно. От тільки номерами телефонів так і не обмінялися.
Не знаю, як ми обоє відчули, але наступного вечора зустрілися в тому ж парку і біля тієї ж лавочки. Так ми не розлучаємося з того моменту. Вже три роки разом і навіть одружені.
