Я цілувалася з б0мжем. Колись він носив мій портфель, а тепер просить мил0стиню

Того дня я вийшла з кав’ярні й збиралася повертатися додому. Робота закінчена, останні публікації я завантажила у кафе. На дворі було неприємн0. На асфальті – каша зі снігу та глини, якою посипали ожеледицю, з неба падає не то сніг, не то дощ. Одразу подумала, що було б добре, якби вигадали такий пристрій, який відправляє з одного місця в інше.

Я вже збиралася сідати у таксі, коли помітила, що під сходами від дощу ховався чоловік з бродячою собакою. Було схоже, що доля чоловіка не краща від долі того пса. Вони притискалися один до одного, щоб було тепліше. Моє серце не витримало. Я повернулася у кафе та купила гарячого чаю й випічки за знижкою. Але коли я підійшла, щоб пригостити нещасних, то ледь не випустила все з рук.

Я його знаю. В пам’яті одразу з’явилася картинка, як я повертаюся зі школи, а позаду хлопець з паралельного класу тягне мій портфель, у який я спеціально наклала чимбільше книжок. Він намагається мене розсмішити, не перестає говорити, а я тільки посміхаюся та бігаю очима по ньому. Перше кохання. Ми зустрічалися два роки, а потім випуск, університет. Наші шляхи розійшлися, й більше ми не спілкувалися. А тут він сидить під сходами з собакою.

Він також мене впізнав. Засоромився. Але я не могла його покинути. Забрала з собою додому. Й собаку теж. Не міг же він покинути свого товариша. Він уникав мого погляду. Тільки після гарячого душу та переодягання у речі мого брата ми змогли поговорити.

А історія зовсім невесела. Після школи знайшов роботу. Згодом вирішив відкрити власну справу. Взяв кредит, а потім криза. З горя від втрати коштів почав пити. Так по трохи й докотився до життя під сходами.
Я дивилася на нього й розуміла, що він геть не змінився. Сама не зрозуміла, як його поцілувала. Так відродилися наші відносини. Ми вже разом понад три роки. А пес залишився у якості домашнього улюбленця та охоронця.