«Я у своєму розумі, досить!» – я вже не витримувала, я ж і сама ще можу жити й за внуками доглядати!

Уже було б 30 років, як ми з чоловіком одружені, але, на жаль, його не стало за кілька років до цієї красивої дати, а я продовжувала жити у нашому великому будинку й мріяти про затишок. Діти всі живуть в окремому житлі, на квартирах, тому я і будинок наш великий вирішила продавати, бо не потрібен мені одній такий «палац» та й прибирати його вкрай важко.

Я продала будинок й на частину грошей купила собі невеличку затишну однокімнатну квартиру. До того ж довелось продати й машину чоловіка, що пилилась у гаражі, бо ставити її було більше нікуди. От і з’явилась у мене досить велика сума грошей для безтурботного життя на пенсії. Але я розуміла, що якщо стоятиму на місці, то незабаром втрачу голову. Я вирішила, що прийшов час пізнавати світ і купила собі перші квитки на авіа політ.

Спочатку відправилась в Італію, давно хотіла там побувати! І так вийшло, що вирішила там залишитися, а щоб не витратити всі гроші, що у мене є, пішла на роботу. Робота легка й займала 5 годин на день.

Працювала я посудомийницею і зароблених грошей мені вистачало на проживання та мої бажання. Через пів року мені набридло і я відправилась у наступну країну. А за нею ще одна і ще одна і так поки я не зрозуміла, що об’їздила майже всю Європу. У моїх планах наступного разу були Азія та Африка.

У кожній країні я не сиділа склавши руки, а намагалась знайти підробіток, де і знайомилась з різними людьми, пізнавала культуру країн, їх традиції та звичай. Цей чудесний досвід, який я отримала за 5 років подорожей, не можливо порівняти ще з чимось. По поверненню додому я дізналась, що мій старший син став батьком, а я бабусею, а молодша донька була уже на 5 місяці вагітності! Як же летить той час»

По приїзду я вирішила зібрати у себе всю сім’ю й не могла припинити радуватися тому, як вона збільшилась, як помужнів мій син, та який у моєї доньки округлий животик. Діти смачно їли мої страви, коли раптом син сказав: «Мамо, ми довго думали над цим й приймали це рішення, і нам важко це говорити, але ти повинна знати, ми вважаємо, що тобі потрібно у будинок для людей похилого віку!»

Я спочатку щиро подумала, що це жарт і засміялась, але, коли помітила що ніхто не сміється, то закашлялась. Невже мої кровинки хочуть зі мною так вчинити?

Син побачив моє розчарування й відразу почав пояснювати: «Мамо, ні, це не те, що ти подумала! Просто там будуть інші люди такого ж віку, як і ти! А то запрешся у чотирьох стінах, і що тут робитимеш?»

– Та я сюди збиралась всього на місяць, а потім знову у подорожі.

– Мамо, які подорожі у твоєму віці? Ми проти, щоб ти так експериментувала! – приєдналася до розмови донька.

Я ось сиджу і досі не можу повірити, що сцена із сопливих серіалів трапилась у моєму житті. І що мені тепер робити?

Я намагалась переконати своїх дітей, що у мене є ще голова на плечах і зі мною нічого не станеться. А якщо вже так не хочуть відпускати мене у подорожі, то я тут залишуся і буду допомагати їм з внуками, або й дачу куплю та буду там для них щось домашнє вирощувати. Але вони мене навіть слухати не хочуть, тільки й повторюють, що у будинку пристарілих мені буде краще.

Вони хочуть обрізати мені крила, коли я тільки зараз на повну почала відчувати смак життя! Я не знаю, як мені буде у тому будинку «для літніх людей», але точно гірше, ніж у подорожах, де я відчувала себе вільною пташкою. Можливо, моя провина, що діти мені таке запропонували?

Десь їх неправильно виховали?