Я саме вийшов купити продуктів до магазину. Погода була така гарна, весняна. Сонечко світило і гріло своїми промінчиками все навкруги, пташки весело щебетали, а від березневого снігу і сліду не було. Хоча ні, таки був – у вигляді калюж.
Я йшов, наспівува якусь радісну мелодію в голові і любувався тим, як все починає готуватися розцвітати та зеленіти навкруги. Пройшов близько половини дороги, як почув дитячий плач і слова:
– Михасику, нужбо! Давай, ще трішки!
І знаєте, ці слова були такими чи то щирими, чи у відчаї, що я не міг не звернути на них увагу. Я вже й забув куди і для чого йшов. Просто попрямував на звуки.
А в голові дивні думки. Голос дитячий, кличе Михасика. Сто відсотково якісь діти потрапили у халепу і потрібно їм допомогти.
Я вже майже зрозумів звідки доносилося дитяче прохання. Це був цокольний поверх старого австрійського будинку. Простіше кажучи – підвальне приміщення із маленькими вікнами біля самого тротуару.
Я знайшов вхід у той будинок, спустився на голос. Увійшовши і пропрямувавши ще близько двадцяти метрів – побачив хлопчика років семи. Він з ясіх сил щось тягнув.
Я сказав:
– Привіт, мене звати Олег. Не бійся, я хочу допомогти. Що трапилося?
Хлопчик протер рукавом куртки носа і очі, та зупинив своє схлипування промовивши:
– Михасик, там Михасик. Він не може вилізти, його притиснуло.
Я підійшов до них і побачив дивну картину. Дитина намагалася допомогти маленькому цуценяті вибратися з-під старих меблів, які його притиснули.
Розібравши верхні частини старих тумбочок та крісел – ми витягли собачку.
Як виявилося, хлопчина живе у цьому будинку та кожного дня ходить вгості до свого друга, якого знайшов у підвалі. Маленьке жваве цуценя коричневого окрасу з вигляду нагадувало пухнасте ведмежа.
Ми познайомилися ближче і Іванко, так звали хлопчика сказав, що дуже мріє про справжнього друга. Та в той же час хвилюється, що мама не дозволить взяти чотирилапого додому. Тому і крадькома виносить з дому харчі і проводить час з песиком.
Я порадив Іванкові таки розповісти мамі історію його знахідки та познайомити їх. Малий спочатку відмовлявся, а цуцик весело крутився навкруги. Коли я саме прощався із новими друзями, хлопчик сказав:
– Дякую, Вам! Якби Ви нам не допомогли – я б не впорався. Довелося б кликати маму. Тому я вирішив, що ми з Михасиком йдемо до мами і можливо зможемо її переконати.
Знаєте, я йшов до магазину і все думав про те, наскільки велике та щире серце у дітей. Це ж він не кинув друга у біді, намагався йому допомогти і щодня бігав підгодовувати собачку. Пощастило Михасику зустріти такого хлопчака у темному сирому підвалі.