Все своє життя від закінчення університету й до самої пенсії я пропрацювала в школі. Я була викладачем математики та фізики в середніх класах. Предмети, які діти ніколи не любили, тому вважали мене злою. Хоча насправді я була доволі добродушно вчителькою, але вимагала від дітей дотримання дисципліни та порядку.
Як зараз пам’ятаю, коли мені віддали новий клас, ще зовсім маленьких п’ятикласників. Це було наше перше знайомство. Вони щойно отримали від мене та бібліотекаря підручники. Я помітила одного хлопчика в старому затертому светрі та не зачесаним волоссям, яке стирчало в різні боки наче солома. Поки всі діти уважно слухали мене й записували в щоденники, що їм необхідно буде для навчання, він просто сидів й дивився у вікно підперши голову рукою. Тоді мене це дуже сильно роздратувало, я не любила, коли діти відволікалися й не виконували моїх завдань. Цей хлопчина вперше потрапив на мій «радар». Я вирішила, що він першим піде до дошки на наступному занятті.
Протягом навчального року я помітила, що він геть не хоче виконувати домашніх завдань. Під час роботи в класі ніяк не проявляє ініціативу, а коли його щось запитуєш то він не відповідає, тому що не готовий до уроку. Ще до того, як викликати його до дошки, я знала, що він отримує чергову двійку. Іноді навіть жаліла його, але час від часу в мене була така злість, що він нічого не хоче робити, що я не витримувала і вичитувала його перед усім класом. Але йому було байдуже. Двійка – значить двійка, трійка, то трійка. Повна байдужість до оцінок. Це дратувало ще більше.
Про цю ситуацію я розповіла в учительській під час обідньої перерви. В той самий момент там була його перша вчителька. Вона мене тихенько покликала в сторону й розповіла, що хлопчик перші три роки навчання був дуже старанним та товариським, однак після того, як його мама померла від невиліковної хвороби, він повністю замкнувся в собі. Зараз його виховувала лише бабця, тому що тато сидів у тюрмі за наркотики.
Після її слів я по-іншому подивилася на цього хлопчину. Мені його стало шкода. Навіть вирішила, що я надто суворо з ним обходилася. Одного разу попросили його залишитися після уроку, й ми розмовляли з ним. Виявилося, що хлопчик доволі розумний. Домовились, що він буде виконувати хоча б частину завдань та інколи залишатиметься після уроку зі мною, щоб я йому допомогла.
Дуже скоро під моїм керівництвом він встав одним з найкращих учнів у класі з мого предмету. Інші навіть почали в нього списувати контрольні та самостійні роботи. Коли до їхньої навчальної програми додали ще фізику, я помітила в нього здібності до точних наук. Вже після дев’ятого класу в нього були інші вчителі, але він все одно щодня приходив до мене й вітався, приносив подарунки на день вчителя, восьме березня та мій день народження. Зазвичай, це були власноручно зроблені презенти. Але головне було те, що він хотів зробити приємно, незважаючи на те, що його родина не мала багато грошей.
Але школу йому так і не вдалося закінчити. Його бабуся не дожила до випускного класу. Хлопчину віддали до дитячого будинку, адже йому ще не було вісімнадцяти, а інших родичів він не мав. Я навіть не встигла з ним попрощатися. Ми втратили зв’язок.
Минув час. Я вже навіть почала забувати про нього. Згадувала, лише коли передивлялася старі фотоальбоми зі школи. Моя дочка народила онучку, й вони з чоловіком мешкали разом зі мною. Але одного разу сталася біда. На домашній телефон зателефонували з дитячого садочку, до якого ходила моя онучка. Сказали, що вона втратила свідомість під час обіду. Дитину повезли до лікарні. Після довгих аналізів та досліджень лікарні нам розповіли, що в дитини пухлина мозку. Горе стало перед очима. Я не могла навіть уявити, що таке нещастя спіткає нашу сім’ю. Лікар назвав величезну суму, яка була не підйомною для нашої родини, до того ж потрібно було поспішати з операцією, щоб хвороба не прогресувала.
Ми були у розпачі. Почали телефонувати знайомим, друзям, колегам. Планували продати навіть квартиру. Не думали навіть, що буде далі. Головне було врятувати невинне життя. Допомога прийшла, звідки не чекали. Листоноша приніс лист німецькою мовою. Прочитати його допомогла моя колишня колега – вчитель іноземної мови. Нас з онучкою запрошували на операцію до Берліна вже в наступному місяці. Оплату дозволялося вносити частинами кілька років. Ми не знали, що це й звідки. Але, як то кажуть, дарованому коневі в зуби не заглядають. Я з дочкою та онучкою поїхала за кордон.
Операція пройшла успішно. Через тиждень дівчинка вже почала повністю приходити у норму. Ми сиділи біля її ліжка, коли до палати зайшов молодий лікар. Я уважно придивилася в його обличчя й тут же почала плакати та побігла його обійняти. Це був той самий хлопчина, якого я колись не любила.
Це він домовився з лікарнею про відтермінування оплати. Він же й провів операцію на власний кошт, щоб зменшити нам суму. А я гадала, що він нічого не зможе добитися у житті. Вже після роботи він прийшов до нас на квартиру у гості й розповів, що ще в дитячому будинку намагався писати мені листи, але так й не зміг їх надіслати. Після того, як йому виповнилося вісімнадцять, він вступив до медичного університету, там отримав грант на стажування у Німеччині. Тут й залишився працювати. А про нашу біду дізнався випадково. Лікар, який діагностував онучці пухлину мозку, навчався разом з ним. Під час бесіди випадково назвав прізвище, ось він й почав розпитувати далі.
Мені навіть стало соромно за те, що я спочатку його не любила й не вірила в нього. Буває й таке.