Я вuгнaлa свою стapy маму на вулицю з її власного будинку

Моїй мамі нещодавно виповнилося вісімдесят шість років. Кілька років тому п0мер мій батько, й вона залишилася сама. Ще на пох0р0нах, почувши мою розмову з сестрою про те, що її потрібно забрати з села до міста, щоб не залишалася сама, вона влаштувала справжній ckaндал. «Я нізащо не поїду зі свого будинку. Тут вмер мій чоловік, тут п0мру і я». Cпepeчатися з нею не було жодного сенсу, та й не той час був.

Два роки мама прожила сама у селі. Телефона в неї не було, точніше вона не хотіла ним користуватися. Постійно лежав у серванті розряджений або ж вона не брала слухавку, коли телефонувала я або сестра. Доводилося просити сусідів, щоб вони час від часу заходили до неї та придивлялися, чи все нормально.

Цієї зими вона сильно захворіла. Ми дізналися лише через тиждень. Адже вона нікому з сусідів не говорила та навіть з температурою та сильним кашлем продовжувала слідкувати за своїм нехитрим господарством. Десяток курей, кілька гусок, старенький собака на ланцюгу та кіт, який постійно з нею спав. Дізналися ми про хворобу, лише коли приїхали на свята. Про ніякі суперечки більше не могло бути й мови. Я категорично сказала їй, щоб вона показала, які речі взяти з собою, й того ж дня ми на автомобілі поїхали до лікарні.

Лікарі сказали, що ми вчасно встигли, адже ще б кілька днів, й могло початися запалення легень. Мама майже місяць пролежала у лікарні. Санітарки розповідали, що вона кожного дня жалілася своїм сусідам по палаті та медичним сестрам, що діти її не доглядають та силою вигнали з власного будинку. Коли я це почула, то аж волосся стало дибки. Як вона могла таке сказати чужим людям? Я пояснила лікарям, що вона все вигадує. Ми забрали її з будинку, щоб поселити в себе у квартирі. Але лікар мене заспокоїв. «За свої роки роботи я неодноразово бачив таких стареньких. Я ж бачу, як ви майже щодня приходите її навістити. Приносите домашню їжу та купуєте дорогі ліки. Заспокойтеся. Це такий вік. Правду говорять – «Що мале, що старе – один розум». Наберіться терпіння».

Добре, що лікар та персонал зрозуміли, що моя мама все вигадує. Але як мені неприємно заходити до її палати, знаючи, що вона розповідає про мене. А бачили б ви, яким поглядом на мене дивляться її сусідки по палаті. Знаючи характер моєї мами, я вирішила не починати з нею розмови про її витівку в лікарні. До того ж впевнена, що це нічого не дасть. Вчора зателефонувала сестра та почувши цю історію також не знала, що сказати. Жартома поспівчувала мені. Адже після лікарні мама буде мешкати зі мною та моїм чоловіком. Я вже уявляю наше спільне життя у двокімнатній квартирі.