ЖИТТЯ

Кого обрати: батька чи чоловіка? Рішення, за яке я картатиму себе вічно

У мене був нетиповий ранок. Я не прокинулась від звичного звуку чайника-свистунця і слів: “Вставай, час на роботу. І чай уже на підході”. Коли я  відкрила очі, прийшло усвідомлення, що батька немає вдома. Зникли речі, ліки, коричнева валіза та капелюх. Він пішов і не повернеться. На столі була записка.

Чи була я хорошою донькою? Мабуть, ні. Та стоячи біля будинку літніх людей, я дивилася, як він грає в шахи з чужими людьми, й серце обливалося кров’ю. Колись я вийшла заміж, надала перевагу чоловіку, а не батьку. Тепер пожинаю плоди й усе життя страждаю від цього вчинку. Навіщо я це зробила, кому від цього стало краще?

У мене був тільки батько. Мама померла під час пологів. Він не відмовився від мене і не віддав у дитячий будинок, а ростив за двох. А я була жахлива. Він тричі намагався знайти собі нову дружину. Молодий, красивий, з гарним почуттям гумору, але було одне “але”. Ним була я. Я ніколи не розуміла, навіщо нам хтось іще, нам було добре вдвох, тому спроби одружитися вдруге і знайти мені маму були безрезультатними. Коли я казала, що тьотя мене ображає, він слухав мене. Я щипала себе до синців і казала, що це та жінка, він вірив мені. Я ламала її речі, рвала сукні, навіть псувала їжу, і він завжди був на моєму боці. Навіть робота у нього була погана, однак комусь треба було забирати мене то із садочка, то зі школи. Так і вийшло: працівник котельні, що заробляв копійки.

Реклама

Декілька разів я бачила, як він плакав на кухні над фото мами. Це було в особливо тяжкі дні. Зарплатню затримували тижнями, він спочатку годував мене, а потім їв сам. Хоча їжею назвати це тяжко, радше доїдав те, що залишалося після мене. Та він ніколи не жалівся.

Лише коли виросла, я зрозуміла, якою нестерпною була. Батько жертвував всім заради мене. Його любов була настільки сильною, що він і життя за мене б віддав. Він був моїм світом і завжди все робив для мене, щоб мені жилося краще.

Насправді я можу сказати, що в мене було щасливе дитинство. Тато дуже старався, працював понаднормово, не доїдав, не завжди гарно спав. Та він робив усе, щоб у мене все було і щоб ніхто не ображав. Однак настала криза, працівників котелень почали скорочувати, і замість двох мав залишитися один. І, на жаль, обрали не тата. Він залишився зі мною, нашою кімнатою в гуртожитку та купою хвороб. Настали темні часи: закривали підприємства, звільняли людей. На роботу влаштуватися було неможливо.

Мені тоді було 16. Я закінчувала школу і шукала підробіток. Почала працювати прибиральницею на продуктовому складі. Мила підлогу, виносила сміття, розвантажувала машини, загалом робила все, що могла. Зазвичай, платили їжею іноді й грошима. Усе, що могла, відкладала татові на лікування. Тепер я мала бути веселою та життєрадісною, незважаючи ні на що. Отак ми й жили. Зранку я вчилася в школі, ввечері працювала. Перше мені вдавалося легко. Тато пишався моїми досягненнями й плакав, коли на моїй шиї висіла золота медаль. Після школи я подала документи, щоб вчитися у ВУЗі й мене прийняли. За право отримати таку студентку змагалися топові заклади Києва. Так ми переїхали до великого міста.

Наше життя змінилося на краще. Після занять я підпрацьовувала офіціанткою і щодня отримувала гарні чайові. Тепер вистачало і на їжу, і на ліки, і на розваги. Наше старе житло ми здавали, а жили в новій кімнаті. Університет, як найкращій студентці виділив, і дозволив жити з татом. Ми з ним гуляли, їли морозиво, ходили в театри й музеї.

Усе було чудово, доки я не познайомилася з ним. Андрій перевернув моє життя з ніг на голову. Тоді я ще не знала, чи був він моїм першим коханням чи тим, хто зруйнує все. Нас познайомила Марічка, моя подруга з кафе. Веселий, високий, блакитноокий, брутальний брюнет. Він полонив моє серце.

Дівчата заздрили, що цей красень обрав мене. Звичайну дівчину з провінційного містечка. Наші стосунки розвивалися швидко, і вже за два місяці він запропонував нам жити разом. Такого я не очікувала. Це сталося так несподівано, і коли я почала сумніватися, бо надто швидко все відбувається, він сказав, що тоді краще розійтися. Цього я точно не хотіла. Жити в нього ми не могли, його мама була від мене не в захват,і й єдиний варіант, що лишився – моя кімната в гуртожитку.

Тата з Андрієм я ще не знайомила. Мені було соромно, він був змученим роботягою, що мав вигляд на років 20 більше, ніж було насправді. Його ж сім’я інакша: тато бізнесмен і мама, у якої був салон краси. Знаю, що це не мала права так думати і мені щиро шкода за ті думки. Та тоді я на це не зважала. У мене була ціль: поговорити з татом і попросити з’їхати. Саме так, його єдина донька збиралася вигнати хворого батька на вулицю. Прийшовши з навчання, я говорила з ним про те, як пройшов день, і я перейшла до головного:

— Тату, я зустрічаюся з хлопцем. І ми вирішили жити разом.

— Ого, доню, я за тебе радий. Ви молодці. Коли чекати знайомства з майбутнім зятем?

— Нууу… Колись. Тату, а де ти будеш жити?

— Не хвилюйся, доню. Я повернуся додому.

— Але ж там квартиранти.

— Вони не житимуть завжди, договір у нас до кінця року. А доти я у сусідки поживу. Валентина Петрівна
самотня жінка, їй чоловіча рука знадобиться вдома. Грошей вона не візьме.

— Добре. Тоді завтра зберемо твої речі, так?

— Так, доню, завтра. Лягай, добраніч.

Татові очі зробилися дуже сумними. Він не міг цього приховати. І здавалося, що от-от заплаче. Я знала, що вчиняю жахливо. Відправляю батька до чужої жінки, без грошей, житла і з купою хвороб. Як він буде жити? З іншого боку я знала, що Андрій не захоче жити втрьох. Тому вихід був тільки один: позбутися батька. Мене засліпило кохання. І я пішла спати.

У мене був нетиповий ранок. Я не прокинулась від звичного звуку чайника-свистунця і слів: “Вставай, час на роботу. І чай уже на підході.” Відкривши очі, прийшло усвідомлення, що батька немає вдома. Зникли речі, ліки, коричнева валіза та капелюх. Він пішов і не повернеться. На столі була записка:

“Доню, не хвилюйся. Я проживу. Ти непомітно виросла, стала справжньою жінкою. Знаю, що ти соромишся мене, старого і немічного, я все розумію. Скажи Андрію, що ти сирота й уникнеш неприємного знайомства. Бажаю тобі щастя і кохання. Будь щасливою і хай вбереже Господь він такої долі як у мене. Якщо тобі коли-небудь щось знадобиться зв’яжися з Валентиною Петрівною, у неї є телефон.”

Прочитавши записку, я заплакала. Мені було гірко і жаль, що вчинила так з рідною людиною. Я знала, що тато лишився один і нікому не потрібний. Та сталося як сталося. Андрій вже спакував валізи.

Так і почалося наше спільне життя. Коли Андрій зробив мені пропозицію, то я хотіла запросити тата на весілля, однак він сам запропонував сказати, що я сирота. Так я і зробила. Після того дня я не намагалася з ним зв’язатися, завжди знаходились справи та відмовки.

Після того як у нас народився син, прийшло розуміння, що таке мати дитину. Я розповіла Андрієві про батька і про те, як з ним вчинила.

— І що, ти тепер хочеш його відшукати?

Роздратовано запитав мій чоловік.

— Та ні. Просто хочу дізнатися, як він і чи все добре.

— Так може ти його й додому приведеш? Як ти знаєш чи не понабирався він іще якихось хвороб і де він був всі ці роки? Ти про сина подумай, він ще немовля і для нього це може бути небезпечно. Тим паче це — чужа людина.

Він не чужий, це його дідусь. Ти можеш говорити, що завгодно, а я хочу переконатися, чи з ним все добре.

Через декілька тижнів пошуків, я його знайшла. Виявилося, що будинок, в якому ми жили, згорів. Люди роз’їхалися, а влада не надала нове житло. Батькові було нікуди повертатися. Я спілкувалася з сусідами з інших будинків, чи ніхто не знає де він. Я була у розпачі й пішла на наше місце. В міському парку, біля озера, ріс дуб, там було пусте дупло, в якому тато ховав для мене сюрпризи. Я перевірила його і знайшла старого листа, написаного батьковим почерком:

“Доню, якщо ти це читаєш, значить я тобі таки потрібен, і ти мене шукаєш. Сподіваюся ти добре живеш і шукаєш мене тільки, щоб переконатися, що у твого старого все гаразд. Наш дім згорів, я поселився в будинку для літніх людей, неподалік від твоєї школи. Я часто бував в місті й спостерігав за тобою, ти була щаслива, і я не хотів тебе турбувати.”

Я рушила туди. Так, я пам’ятала те місце, ми часто допомагали самотнім старим людям, доки були в школі. Коли я прийшла туди, мені сказали, що тато у них. Вони забрали його до себе, коли взимку їм подзвонив двірник Петрович і сказав, що в його комірчині живе старий. Від почутого в мене похололо всередині. Мій тато жив як безхатько. Та ще й взимку. Я взагалі людина? І де я була увесь цей час? Такі питання мені ставили доглядальниці. Сказати мені було нічого. Побачивши його в саду, я не одразу звернула увагу, що він сидів на інвалідному візку, тому, щоб підійти, я зібрала всі свої сили. Тато постарів, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, а на руках шрами.

— Тату.. Татку.. Це я.

Я опустилася на коліна і заплакала. Мені було соромно дивитися йому у вічі. Він також плакав і гладив мене по голові.

— Донечко, тихше. Ти знайшла мене, моя хороша. Я тебе так чекав і вірив, що ти прийдеш.

Тату, поїхали додому.

— Додому? Немає в мене дому.

— Є. У тебе є дім. І є онук, вам варто познайомитися.

— Онук? Доню!

Я міцно обійняла тата і заплакала ще раз. Я забрала його додому і пошкодувала, що не попередила Андрія про наш приїзд. Він почав кричати, питав кого я притягнула додому, хто цей каліка, й одразу сказав, що він нам не потрібен і нехай забирається.

— Ви взагалі хто? Що тут робите? У неї нікого нема, вона кругла сирота.

Він говорив те, що колись сказала йому я. Бідний мій тато, якою ж жорсткою з ним я була. Я дала Андрієві ляпаса і сказала, що ми розлучаємось.

Він озвірів і сказав, що відсудить у мене сина. Ми довго сварилися і кричали один на одного. Я не могла собі пробачити те, як вчинила з людиною, що любила мене понад усе на світі. Та доки ми з’ясовували стосунки, батько зник.

Я вилетіла з під’їзду, побачила натовп і перекинутий інвалідний візок. Ноги стали ватними. Тата оточили люди, а поруч стояла пом’ята машина… Приїхала швидка, та було пізно. От таке покарання для мене приготувала доля. З ним мені й жити. Жодне кохання не зможе замінити батьківську любов. Ніхто й ніколи не буде любити вас як батьки. Ніхто не пожертвує собою. Цей чоловік завжди обирав мене, і я була найщасливішою, адже мала такого прекрасного тата.

Почуття провини зі мною завжди. Я знаю, що винна в тому, що сталося тільки я і ніхто інший. Я не живу після цього, а тільки існую. Ніщо не приносить мені задоволення. Не хочеться ні їсти, ні пити, ні дихати.

Якщо ви коли-небудь думали про своїх батьків, пам’ятайте, що шлюб річ непостійна. Одружитися можна багато разів, а от мама і тато у вас одні. І якщо вам є кому подзвонити й приїхати в гості з онуками, ви — найщасливіша людина у світі. Бережіть своїх батьків. Цінуйте їх доки вони є, бо потім буде пізно. Ви не зумієте себе пробачити…

Реклама

Також цiкаво:

Close