Я вже понад 20 років працюю за кордоном, і тепер з’явилась можливість повернутись на Батьківщину, та тепер боюсь

Я вже понад 20 років працюю за кордоном, і тепер з’явилась можливість повернутись на Батьківщину. За ті кошти, що я заробила, донька змогла облаштувати наш будинок у найкращому стилі. Рідні наполягають на тому, що мені вже 65 років, тож пора повернутися додому і жити у своє задоволення, та я не розумію, чим мені зайнятися вдома, я звикла жити і працювати в Італії.

Наразі я забезпечена усіма необхідними благами, про які колись мріяла: затишний будинок із дорогими меблями, великий доглянутий двір. Можна сказати, що у наявності усе, що потрібно для щасливого проживання.

Двадцять років тому, я могла лише уявляти, що колись матиму усе це. Саме тоді, від злиднів і вирішила утікти на заробітки. Більшість жінок із нашого села також поїхали в Італію, тож було з кого брати приклад.

На той час я була прибиральницею у школі: мінімальна платня, двоє дітей, житло, що постійно вимагало ремонтних робіт, та ще й чоловік, котрий не нехтував спиртними напоями. Тож мені не довелось надто довго роздумувати над можливістю.

Перший час було не солодко, майже сім років я не могла приїхати додому через відсутність документів, жила впроголодь, інколи навіть доводилось ночувати на вокзалах.

Та наступне десятиліття було для мене вдалим. Я влаштувалась доглядати за літньої жінкою, котра виявилась ще напрочуд енергійною, тож ми, радше, були друзями з Монікою.
Завдяки Моніці я відвідала усі видатні і цікаві міста і місця Італії. Ми багато спілкувалися із різними людьми, я отримувала щоразу нову інформацію.

Ми разом почали ходити у духовні місця, вона навчила мене молитися, багато розповідала про свої візити до Ватикану. Також Моніка відкрила для мене справжню італійську кухню, у якій страви були не лише смачні, але і корисні.

Згодом, я була вимушена повертатись назад, оскільки розуміла, що більше такої роботи не знайду, де б я могла не лише заробляти хороші кошти, але і навчитись стільком новим речам.
Тим більш, багато зі знайомих розповідали мені, як складно їм на заробітках, і які насправді бувають господарі ті італійці.

Тому я і вирішила, що настав час повертатись у свою рідну місцину. Усі ці роки за кордоном я уявляла, як буду жити, облаштувавши усі блага. Діти вже виросли: син виїхав в Америку зі своєю сім’єю, донька також має чоловіка та двох дітей, живуть у власному будинку у районному центрі.

За кошти, котрі я справно пересилала щоразу в Україну, донька зробила ремонт нашій хаті, аби я змогла жити у задоволення, коли повернусь додому.

Мені виповнилось 65, та на свій вік не виглядаю, значно молодше, і сил вистачає, аби працювати ще, та рідні переконують мене у тому, аби поверталась в Україну.

І ось, по приїзду, я зіштовхнулась із зовсім неочікуваною проблемою: не розумію, чим мені тут займатись. Виплата по пенсії настільки мінімальна, що про можливість подорожувати можна забути, тим більш, з такими цінами на продукти.

Було складно звикнутись із думкою, що я не зможу бути на постійному зв’язку, адже у нашому селі досі не вирішено проблему інтернету. Власне, ніхто і не підіймає дане питання, оскільки більшість селян просто не мають часу на розваги та перегляд новин у мережі.

Та і зі спілкуванням мені стало складніше, адже мені зовсім не цікаво приймати участь у пліткуванні, у той час, як для місцевого населення це є фундаментом будь-якої розмови. А діти, звісно, мають свої заняття, тож приїздять вкрай рідко.

І ось мені лише 65, а я не знаю чим себе зайняти в омріяному будинку із усіма благами. Доведеться добре подумати, як саме можна застосувати отримані знання та навички.