Я заснула в автобусі, а прокинулась зі склом на руках…

Пам’ятаю, на першу мою роботу мене відправили аж у Сибір. Це було ще за часів СРСР, то не має чому дивуватися таким далеким поїздкам. Працювала я там психологом. І скажу чесно, що тоді мене там все захоплювало. Від безкрайніх довгих лісів, до маленьких хатинок серед поля. Не раз мені доводилось подорожувати від одного села до іншого і населення там було таке крихітне, що по дорозі зустріти когось було справжнім дивом.

Двічі на місяць я мусила відвідати селян у маленькому та дуже далекому селі від мого дому. Дістатися туди теж було нелегко, бо власного транспорту я не мала, а автобуси ходили вкрай рідко, бо й люди майже нікуди не їздили. Все, що їм потрібно було з продуктів раз на тиждень привозив фургон магазинчик.

Оскільки окремого кабінету для психолога ніхто не виділяв, то мені доводилось забирати місце у сільського ветеринара, що й був не проти допомогти мені. Та й клієнти почували себе зручно у давно знайомому місці з вивченими картинками кіз, корів та курей.

Так випало, що й 31 грудня я мала прийняти клієнтів у цьому селі, але доки я туди потрапила був уже обід й усі мої клієнти почали «проводжати старий рік». Прийшов лише один, який, як завжди, розповідав мені, що у нього вкрали цього разу інопланетяни та намагався пояснити, чому саме його ложки та виделки їм необхідні. Власне, це був той день, коли я покинула свій «кабінет» раніше, ніж зазвичай.

У той день було особливо холодно й морозно, тому я сильніше закуталась й поспішила бігти по вузенькій доріжці до автобусної зупинки. Не встигла я дійти до автобусної зупинки, як приїхав автобус, я швиденького у нього заскочила, розплатилась й сіла на затишне місце біля вікна. Окрім мене, в автобусі було ще близько 8 людей. Всі вони сиділи окремо й дивилися у вікно, або уважно читали газету.

Автобус тихенько їхав й звук мотора подіяв на мене, як снодійне і я не відчула, як заснула, а коли відкрила очі, то побачила, що бічне скло розбите й майже повністю лежить на мені. Ніхто особливо не кричав, тільки тихенько фиркав, заглушаючи цим радіо.

На щастя, якийсь високий хлопець протягнув мені руку і я змогла вилізти з автобуса. Автобус напівлежав, спершись на сосну, схоже відбувся удар. Ніхто не постраждав і ми могли продовжувати свій шлях, але лякало те, що поруч був тільки великий темний ліс.

Тоді я помітила, що водій кричить і болісно б’є себе по голові, я, як психолог, відразу підійшла до нього та спробувала його заспокоїти. Коли водій врешті припинив себе бити та кричати, ми вирушили ближче до траси, щоб там спіймати машину або людей і ті вказали нам вірну дорогу.

Один чоловік сказав, що схоже впізнає цю дорогу і до найближчого села нам йти десь ще 20 кілометрів, тобто до Нового року ми мали туди потрапити, якщо звичайно не замерзнемо, бо з кожним кроком ставало все холодніше.

Коли ми всі вийшли на шосе, перед тим давши водію заспокійливого, бо він знову почав кричати, то раптом побачили, що десь далеко горить вогник. Я й ніколи не думала, що скажу: «Вогник у темноті – це найкрасивіше, що я бачила. Він дарує мені надію!».

Ми всі негайно поспішили до того вогника, і хоч йти там було кілометрів 5, та прийшли ми туди за хвилин 40. Всі разом постукали у двері й стали чекати.

Бабуся, що відкрила нам двері, точно не очікувала сьогодні на гостей й здивовано на нас дивилась. Потім ми по черзі та перебиваючи один одного почали розповідати, що сталось і коли, здається, вона зрозуміла, що нам потрібна поліція, бо ми потрапили в аварію, то витягнула з печі великий пиріг та дістала всі чашки, які були у домі, щоб вгостити нас чаєм.

У старенької бабусі у домі був старий стаціонарний телефон. Після того, як ми зателефонували у міліцію, я з хвилюванням запитала у бабусі, чи можна мені зателефонувати у дитячий садок, бо там моя донька. Вона не стала дослухувати й сказала, щоб я дзвонила.

А потім наголосила, що всім кому потрібно можуть брати телефон і дзвонити рідним, щоб ті не хвилювалися. Мене здивувала така поведінка бабусі, адже телефонні дзвінки у цій місцевості булим досить дорогим задоволенням.

– Я залишу вам за це гроші! – мовив високий хлопець.

– Ні, не потрібно мені грошей! Дзвоніть рідним, якщо це потрібно, а гроші собі залишіть! – мовила вона, але хлопець все одно не помітно поклав гроші на лавку й одним поглядом показав іншим пасажирам і ті приєдналися до його «подяки».

Сиділи та розмовляли ми десь годину, а тоді приїхали міліція й новий автобус. Бабуся проводжала нас з посмішкою та мовила: «Ох, які хороші гості у мене були! Щастя вам у Новому році, любі!»

Я навіть не знаю, що тут ще можна мовити. Бувають ж ситуації, коли ви падаєте, спізнюєтесь, раптово потрапляєте не туди, чи звертаєте в іншу сторону, де страшно й холодно, а потім раптом помічаєте, що у когось горить вогник, що дає вам надію…