Я зустрів свою майбутню дружину тоді, коли моя наречена втекла з РАЦСу

З Анжелою ми познайомилися в університеті, ми навчалися в одній групі, і вже на першому курсі я до нестями закохався. Дівчина також проявляла до мене симпатію, і ми почали зустрічатися. На кінці останнього курсу я запропонував їй руку і серце, вона спочатку відмовлялася, але я не здавався і почув бажане “Так”.

Анжела була з забезпеченої сім’ї, а я — простий хлопець з провінційного містечка, але мої батьки вирішили взяти організацію весілля на себе. Дні минали, я чекав того моменту, коли назву кохану дружиною, а вона тільки віддалялася від мене. Анжела почала мало приділяти мені уваги, а я думав, що вона просто готується до весілля та переживає стосовно цього.

За тиждень до призначеної дати моя дівчина взагалі відмовлялася проводити зі мною час, вона сказала, що хоче пожити ці дні у себе вдома, а не у нашій кімнатці в гуртожитку, я почав її розпитувати, в чому справа, але вона запевнила мене, що все гаразд.

Так, ми почали мало спілкуватися, але я все ж готувався до нашого весілля і думав, що Анжела робить те саме. Цей день настав! Ми запросили понад сотню гостей, які мали розділити наше щастя, всі вже зібралися і чекали на наречену. З її боку прийшли тільки подруги, які дивно себе поводили. Час розписуватися вже настав, в РАЦСі було жарко, і люди вже втомилися чекати, але Анжели все ще не було. Я почав хвилюватися й підійшов до її подруг. Дівчата з сумом на мене поглянули і повідомили наступне:
“Ігорю, ми до останнього чекали, вважали, що вона все-таки передумає, але тепер все зрозуміло — Анжела не хоче виходити за тебе заміж. Вона старалася це до тебе донести, але ти був такий щасливий, так її кохав, що вона всі ці місяці була змушена грати роль”.

Весь світ перевернувся, я звинувачував себе в тому, що був таким сліпо закоханим, не бачив, як моя дівчина віддаляється від мене, не кохає… Мені стало важко дихати, і я вибіг на вулицю. Гості нічого не розуміли, вони залишилися в приміщенні, бо думали, що я побіг на зустріч Анжелі. На свіжому повітрі думати стало легше, я вже почав планувати, що зараз буду казати гостям, підбирав слова, мені було дуже соромно за себе і за неї!

Я продовжував нервово кружляти навколо кущів троянд, коли почув голос, а точніше, плач. Я пішов на звук і побачив на лавочці наречену! Дівчина сиділа і схлипувала, її макіяж розтерся від гірких сліз, на ній була весільна сукня, але поруч не було нареченого.

Я сів біля незнайомки і почав розмову:

“Що сталося, невже тебе також покинули прямо в РАЦСі?”.

Виявилося, що її звати Антоніна, вона розповіла, що її наречений зателефонував і сказав, що передумав, він ще не готовий брати на себе таку відповідальність та одружуватися. Мені стало її шкода, а через секунду я встав, витер сльози Тоні та сказав:

“Значить, це доля! Мене також покинула наречена, а гості чекають. Я пропоную тобі стати моєю дружиною, я обіцяю, що буду гарним чоловіком. Ти згідна?”.

Дівчина здивовано подивилася на мене, а потім посміхнулася і сказала “Так!”.
Ми взялися за руки і пішли до гостей, мою наречену знали тільки друзі, тому ніхто не здогадався, що це не Анжела. Ми тільки змінили у свідоцтві про шлюб прізвище та ім’я дівчини, і все.

Тепер, через десять років, я можу впевнено сказати, що того дня я вперше в житті прийняв правильне рішення, бо моя Тоня – справжнє чудо. Такої жінки ще треба пошукати! Ми стали одним цілим, наше кохання сильніше за будь-які сварки. Ми встигли збудувати будинок, народити дочку, а через три місяці у нас буде і син. Ми щасливі і тепер зі сміхом згадуємо день нашого весілля. Моя колишня Анжела встигла двічі вийти заміж, але дітей у неї немає, нещодавно чув, що вже втретє збирається під вінець, сподіваюся, на цей раз вона не покине свого нареченого в РАЦСі.