Як добре, що ще є небайдужі люди, здатні допомогти незнайомцю з вулиці

Життя приготувало чимало вaжкиx випpoбyвaнь для Василя Григоровича. В молодості він був не лише свідком, а й учасником Beликoї Biтчизняної Biйнu. А сьогодні він живе на вулиці й нікому нe пoтpiбний. Після того, як Василь Григорович переписав своє житло на меншу сестру своєї дружини, його просто вuгнaли з квартири.

– В цьому світі я лишився один. Я втратив дружину, дітей в нас не було. Сподівався, що в рідному містечку цей біль втрати буде не такий сильний, тому повернувся сюди, – одного дня розповідав Василь Григорович.

Майже одразу після його повернення до нього завітала менша сестра дружини. Вона почала жалітись, що їй з донькою ніде жити й напросилась, щоб Василь Григорович приписав їх у своїй квартирі. Натомість вони будуть піклуватись про нього. Після того, як він погодився і підписав документи виявилось, що цим самим втратив житло.

– Щоб вижити мені доводилось за гроші допомагати людям: то на городі щось прополоти, то зібрати урожай… Так би мовити, мене виручали чужі люди, – розповідав він.

– Я помітила цього старенького, коли поверталась додому з роботи. Це була наша не перша зустріч. Був прохолодний осінній день, і я запросила його до себе, щоб пригостити його чаєм, і він зігрівся. Після довгої розмови про його нелегке життя я його вже не відпустила. Я відчула злість на тих людей, які так вчинили з Василем Григоровичем. Тому запропонувала йому пожити в мене, і він погодився. Тепер я була спокійна за його життя, – ділилась спогадами Людмила.

Пройшло вже кілька років, і вони стали справжньою сім’єю. Адже за цей час Василь Григорович замінив їй батька, якого вона ніколи не знала. А Людмила стала для нього найріднішою людиною, бо вже давно не відчував таку турботу і повагу до себе. На знак вдячності старенький називав її “донечка моя”.

Як добре, що у світі ще є небайдужі до чужого горя люди.

А як вам ця історія?