ЖИТТЯЦІКАВО

Як мені примирити між собою моїх дітей – я вже й уявлення не маю. Постійні нарікання одне на одного.

Життя складна і непередбачувана річ. Ніколи не знаєш, де впадеш, як то кажуть. От так само і у мене. Чи думала я у двадцять років, що буду двічі вдовою і нещасною жінкою – певно ні.

Перший раз я вийшла заміж у двадцять років за хлопця, якого покохала ще у школі. У нас народилася дочка. Ми були молоді і закохані. От тільки цього замало для життя. Тому чоловік вирішив, що поїде на заробітки.

Два роки все було досить не погано. Чоловік був в іншій країні, двічі на рік приїздив додому на свята та передавав нам гроші на життя. Я ж їх економила і майже не витрачала. Жила з своїми батьками, то ж витрати у мене були мінімальні.

Реклама

І так могло бути й далі, якби мій чоловік не загинув. Він оздовблював фасад, кріплення зірвалося, а з ним і мій чоловік. Мого болю втрати тоді не можна було передати. Я все винила себе, адже могли жити собі бідно, але щасливо.

Минуло близько шести років і я зустріла свого другого чоловіка. У нас народилися ще дві дочки. Рік за роком. Тут я також думала, що нарешті зустріла свою долю і тепер точно буду щаслива. Адже життя продовжується і постійно винити себе у втраті першого чоловіка я не могла. Та й самій жінці з дитиною важко.

Але біда трапилася знову. Мій другий чоловік був водієм. Їхав зимового дня, якраз як снір почав танути, а потім знову взявся мороз. Він не впорався з керуванням.

У тридцять років я залишилася двічі вдовою з трьома маленькими доньками.

Що робити далі я не знала. Але на дітей потрібно було заробляти. Я їх залишила на свою маму і поїхала до Італії. Так мої дівчатки жили без мене чотирнадцять років. А потім моя мама захворіла. Вона отримала ні з того, ні з сього інсульт.

Все впало на плечі старшої доньки. І домашня робота, і молодші дві сестри, і лежача бабуся. Я й уяви не маю, як вона у свої двадцять з хвостиком років з цим всім справилася.

Вона контролювала сестер, щоб ті вчилися. Бабусю доглядала. Всіх годувала. На себе часу й зовсім не мала і встигала ще й працювати.

Я повернулася додому і вирішила, що більше не буду їздити на заробітки. За відкладені гроші купила старшій дочці в знак подяки однокімнатну квартиру. І тут все почалося.

Молодші доньки влаштовували мені скандали, що вони теж хочуть по квартирі, бо вони такі самі мої діти. Та й взагалі, що старша могла залишитися жити з нами в бабусиному будинку.

Як мої діти не розуміють, що сестра присвятила всю себе для них. Як їй важко було ці роки. Вона ж теж має право на щастя, чи не так?

А вони ще малі, вони можуть пожити зі мною. Марічці, старшій дочці, ж потрібно влаштовувати своє життя. Вона вже в тому віці, що пора і заміж виходити і онуків мені подарувати.

Та й молодші просто навчилися жити так, що їх нічого не цікавить. Вони на всьому готовому. Навіть їсти собі не приготують, одяг не попрасують. Все має бути зроблено без них.

До бабусі рідко коли підходять. Навіть просто, щоб подивитися як вона – ні. Хоча бабуся ж їх і вибавила і виростила.

Мені серце болить від цього. Мабуть тут лише моя провина. Якби я тоді не поїхала, а залишилася жити з ними – все було б інакше. Вони виросли б іншими людьми. Як мінімум добрішими і роботящими.

Реклама

Також цiкаво:

Close