Як нові сусідки змогли змінити життя кожного у нашому селі!

Ми довго спостерігали за цим будинком. Він пустував дуже давно й встиг зарости високою травою та покритися мохом, та й вікна у нього були старі та дерев’яні, тому всі у селі були переконані, що швидше цей будинок «впаде», ніж його хтось купить, але сталось не так, як гадалось.

Баба Орися, що жила навпроти цього будинку й міцно дружила з його господаркою, не покидала надії, що дім колись знову стане живим, тому полола там троянди, підливала та квіти й збирала ягоди та фрукти.

У померлої подруги був син, якому й дістався дім, але він вже давно жив у місті й повертатися сюди не хотів, тим паче після втрати матері. Тому він попросив у бабці Орисі, щоб та знайшла покупців, а якщо вже не знайде, то будинок вони їй віддадуть.

Купили цей будинок три бабусі сестриці. Жили вони у містах й вирішили, що на старості хочуть насолодитися свіжим повітрям й красивою природою, тому здали в оренду свої квартири й приїхали сюди.

Односельці тихенько посміювалися з них, бо вважали, що бабусі приїхали на курорт й зовсім не знають, що незабаром їм прийдеться топити піч, сапати город й доглядати за садком. Деякі сусідки навіть щиро їм співчували, доки не довідалися, що насправді всі три сестри добру частину життя прожили у селі й знали, що життя тут не легке.

Бабусі вирішили все ж, що хочуть жити з комфортом, попросили у місцевих чоловіків провести їм воду, світло й газ у будинок, а вони їм за це добре заплатять. Чоловіки погодилися й самі працювали, а де потрібно, то майстрів викликали.

Бабусі виявилися дуже добрими, душевними й веселими. На їх спів пів села сходилось, щоб підспівати. А які вони щедрі були на розсаду й смачні ягоди!

Баба Олеся справжня майстриня у приготуванні різних вареників та пирогів. Все село вона навчала персональному рецепту пирогів з вишневим варенням! Такі вже вони смачні були! А які вона пісні знала, то слухай і не переслухаєш.

Баба Зіна справжня скарбниця з рукоділля. Всьому вона знайде своє місце й нічого не залишиться у смітнику. Але найкращим у неї виходило абрикосове та липове варення! Не знаю, чи ще колись мені вийде десь скуштувати таку смакоту. Вона єдина з жінок, що ходила й кульгала, бо ще у тридцятирічному віці зламала ногу, інші ж бабусі могли легко танцювати не гірше, ніж молодиці.

Баба Люба – це окремий екземпляр. Це баба-вогонь, що нічого не боїться! Вона може осідлати будь-яку тварину й поїхати на будь-якому транспорті! Все її під силу! А от про її чудодійний самогон на бруньках любили поговорити всі чоловіки села! Але вона рідко кому дозволяла його пити, лише на свята, а в інші дні вимагала, щоб ми всім селом приходили до неї на вранішню зарядку о 5 ранку й потім прогулювалися годину лісом.

Я помітила, як сильно змінилась спільнота пенсіонерів з появою цих бабусь. Всі стали більш життєрадісними, планують на пікніки їхати, карти грати, чи от просто увечері зібратися, щоб поговорити. У них знову з’явився той вогник життя, якого я вже давно не бачила.

Одного разу Баба Люба таки повідали нам причину переїзду у наше село. З «дівчатами» вони дружили з дитинства. Всі поряд жили й завжди були, як сестри, нерозлучні. Хоч життя їх і розкидало по різних містах, та завжди у гості одна до одної приїжджали. Їхні діти свої квартири мають, тому вони й вирішили, що буде добре дві в оренду здавати, а в одній жити, а потім дійшли до того, що хочуть у село перебратися.

Діти з внуками також часто до них навідуються, лише на кілька днів, але не було ще й вихідних влітку, щоб їх будинок пустував, а у будні, то й сусіди люблять погостювати. Половину суми зі здачі орендованих квартир вони відсилають дітям, а на інші самі живуть.