Мій чоловік та ще й  батьки категорично проти лікування, стверджуючи, що лікарі просто хочуть мати пацієнтів, тому можуть навіть здорову людину  лікувати.

Пишу свою історію з надією, що хтось, особливо молоді мами стикалися з таким і дадуть мені пораду. Мене звуть Юля, мені двадцять чотири, і протягом останніх кількох місяців зі мною відбуваються дуже неприємні речі. Я постійно забуваю, що і куди поклала, я постійно забуваю, що я робила, і чого не робила. Навіть прості щоденні завдання стали непосильними, оскільки у мене немає сили і бажання щось робити.

Я мама двох чудових красунь – семимісячної  Каріни і жвавої трирічної Каміли. Так як мій чоловік працює шість днів на тиждень, то його допомога обмежена, оскільки через свій робочий графік він може допомагати мені лише вечорами та у вихідний. Більшу частину часу я перебуваю сама, піклуючись про наших донечок і відчуваючи величезну втому.

Живучи далеко від батьків і маючи сестру, яка працює, я не можу розраховувати на допомогу, щоб полегшити свої обов’язки мами. А свекрів уже немає. Постійне напруження і недосипання негативно позначилися на моєму психічному та емоційному стані, через що кожен день стає схожим на боротьбу, навіть піднятися з ліжка я себе заставляю.

Моє життя обертається навколо безперервного циклу догляду за однією дитиною, поки інша прокидається або потребує уваги. Здається, що я не можу перепочити чи зібратися з думками. Дитячі графіки абсолютно не співпадають, тому коли одна відпочиває інша активна.

Я неодноразово намагалася висловити свої почуття і занепокоєння чоловікові, пояснюючи, що з моїм психічним здоров’ям щось не так. Але він не вірить моїм занепокоєння, вважаючи, що я вигадую собі хворобу і, за його словами, “хочу, щоб мене забрали в психіатричну лікарню”. Така реакція лише добиває мене.

Я розповіла подрузі, яка порадила мені звернутися до лікаря, бажано до психіатра. Довірившись її пораді, я залишила з нею дітей і пішла в лікарню. Лікар підтвердив мої побоювання – у мене важкий невроз і я потребую негайного лікування, в тому числі перебування в лікарні, що включає в себе вкрай необхідну терапію, яка допоможе мені відновитися.

Однак мій чоловік та ще й  батьки категорично проти лікування, стверджуючи, що лікарі просто хочуть мати пацієнтів, тому можуть навіть здорову людину  лікувати. Вони не розуміють серйозності мого стану, наполягаючи на тому, що у мене легке життя матері-домогосподарки, і тому я не повинна відчувати таких труднощів.

Їхнє небажання підтримати моє рішення про лікування глибоко розчаровує. Моя молодша сестра спочатку запропонувала посидіти з дітьми кілька днів, але відмовилася, коли дізналася, що маю лікуватися не менше двох тижнів.

Батьки говорять щоб я приїхала до них і вони допоможуть, хоча я від їхньої допомоги ще більше захворію. Справа в тому, що мама критикує кожен мій крок, навіть на відстані. І називає мене ледачою, бо вона двох дітей виховала без допомоги, а я плачу, що важко. Хоча різниця між моїми дітьми два роки, а між мною і сестрою десять років. Тому я бавила сестру поки мама могла «набиратися сил» зі своїми кумами та подругами. Коли я родила старшу доньку, то мама телефонувала і ледь не щодня говорила, що не затягуй з народженням ще однієї дитини. Мовляв, двох відразу виховаєш і будеш вільна, а велика різниця то погано, бо діти б’ються і сваряться між собою. Дійсно ми з сестрою почали мирно жити лише коли створили власні сім’ї, тому я хотіла щоб мої діти дружили з дитинства, але я не підозрювала, що це так важко.

Дуже прикро відчувати, що мої близькі не підтримують мене, коли я потребую їх найбільше. Я повинна знайти спосіб поставити на перше місце своє здоров’я і прийняти важкі рішення, необхідні для того, щоб розпочати цей шлях до зцілення. Я сподіваюся, що одного дня моя сім’я зрозуміє всю серйозність моєї ситуації і надасть мені підтримку і любов, необхідну для подолання цих важких часів.

А ще хочу почути думку зі сторони. Можливо хтось з таким стикався і порадить як бути, можливо є якісь ліки. Буду рада будь якій думці.