Як важко вона вирішувала, кого з дітей залuшити у пoлоговому будинку, а кого забрати додому

Я працюю у пoлоговому відділені. Хочу вам розказати історію, яка нещодавно трапилася у нашій л1карні. Звісно ж, що імен я називати не буду, але від цього моя оповідка не стане менш цікавою.

Пізно ввечері до нашого відділення привезли молоду дівчину. Одразу було помітно, що в неї буде двійня. В мене на такі справи око краще за апарат УЗД налаштоване. Інколи навіть з подругами закладаємося хто буде: хлопчик чи дівчинка. Я ще жодного разу не програла.

У дівчини почалися перейми, й тому її негайно направили у кімнату для пологів. Якраз на нічному чергуванні був наш досвідчений лікар. Скільки дітей він вже прийняв у цей світ. Напевно кілька тисяч. Все якось хочу добратися до архівних документів та порахувати.

Незважаючи на те, що дівчина була молода, перша вагітність, та ще худа, як тріска, пологи пройшли успішно. Народила сама. Кілька годин, й два малюка були в неї на руках. «Двох козаків народила,» –  сказав лікар й привітав молоду маму. Але замість того, щоб радіти, дівчина почала плакати. «Напевно, від перевтоми та нервів,» – подумала я. Ми з лікарем вийшли, а молода мама залишилася відпочивати. У вікно я бачила, як вона довго дивилася на малюків, які лежали у ліжечку навпроти.

Я підійшла до неї та вирішила трошки розвеселити. Все одно ж не спить. «І чого ти ревіла? Подивись, яких два гарних хлопці. Тут радіти потрібно, не кожній так Богом дано одразу двох народити,» – говорила я. А вона заплакала та сказала: «Ой тітонько, що вам говорити. Батьки та чоловік сказали, що не приймуть мене додому з дітьми. Не від свого нареченого я їх народила, а він дізнався. От я й пішла з дому. А що тепер робити з двома. Я ж не знала, що дитина не одна». Я слухала й не знала, чим можна їй зарадити.

«Я одного залишу у вас. Одного я ще зможу сама потягнути, виховати, але двійня – це занадто. Так ні мені, ні їм не буде щастя у житті. А так хоча б одному дам дорогу у життя,» – після довгого мовчання сказала вона. Шукала в мене підтримки. А що я. Що ж тут радити. Вибір такий, що й ворогові не побажаєш. Залишити рідну дитину.

Мене не було того дня, коли вона виписувалася з лікарні. Але напарниці розповідали, що такої драми вони ще в житті не бачили. Вона довго не могла наважитися піти з дитиною на руках. Два рази поверталася до вікна та дивилася на малюка, якого вона залишила. Добре, що мене не було. Я б напевно не витримала на таке дивитися.

Але через два тижні вона повернулася. Усміхнена та щаслива. «Я хочу назад забрати свого малюка. Ще не пізно?» – засоромлено говорила дівчина. Поряд стояв молодий хлопець. «Чоловік?» – махнула я головою. «Ні, це мій колишній однокласник. Коли дізнався, що я зробила, то зробив пропозицію й сказав, що ми повинні забрати мого синочка назад,» – відповіла дівчина. «Молодець!» – сказала я їм обом та й повела до головного лікаря.