Зі мною нещодавно сталась дуже нeпpuємнa ситуація. Я саме зібралась сходити на Нову Пошту, щоб забрати подарунок для мого сина. Але історія не про це.
В нас біля під’їзду стояла лавка, на якій часто сиділи бабусі-сусідки. Ми жили в старому будинку, тому це було нормально. Коли я вийшла з під’їзду, мене зупинили ці бабусі й почали розпитувати про сина, про нас з чоловіком. Мене ніколи не дратувало відповідати на їхні питання. Та і взагалі, любила з ним спілкуватись, коли є вільний час, адже вони були дійсно приємними людьми.
В цей момент з під’їзду вийшла дівчина років 20-25. Вона з якоюсь ненавистю поглянула на стареньких і роздратовано сказала:
– Як же мене дістали ці пенсіонери! Тільки те й роблять, що сидять під під’їздом і обговорюють всіх та все. А ми повинні працювати цілими днями, щоб вони отримували свої пенсії.
Бабусі та я були шоковані від почутого. Але першою порушити тишу змогла Ольга Петрівна:
– Куди ж по Вашому нам подітись? Чим ми так сильно Вам заважаємо? Адже колись і ми були молодими й працювали, щоб забезпечити свої родини та батьків. Зараз наші діти заробляють гроші, щоб нам допомагати. А колись у Вас, шановна, будуть діти, які теж працюватимуть, щоб Вас утримувати. Чи ж Ви думаєте, що з роками не станете такими, як ми?
– Треба було в молодості думати про старість і відкладати на пенсію. Ви повинні думати про себе самі! – заявила дівчина.
– Хочеш сказати, що зараз ти відкладаєш на свою старість? – запитала я.
– Я багато працюю і відкладаю гроші, щоб в старості не бути такими нахлібниками, як вони! – сказала дівчина, поглянувши на стареньких.
– Нахлібники? Якщо ти так чудово розмірковуєш, то скажи мені будь-ласка, хто візьме мене на роботу в мої 80 років? – запитала Марія Степанівна.
– А треба шукати можливості, а не сидіти на лавці й обговорювати всіх та все. Треба працювати, а не на шиї в дітей сидіти.
– Як давно ти живеш в столиці? – запитала я у дівчини.
– Вже 5 років. А чому Ви запитуєте? – занепокоїлась дівчина.
– Можливо, твоя мама в пенсійному віці чи близька до цього. Ти зможеш зараз їй подзвонити й сказати, щоб шукала роботу, що ти не будеш її забезпечувати й допомагати матеріально? Адже вона повинна сама на себе гроші заробляти, як і всі пенсіонери. То що? Зможеш це зробити?
– Звичайно ж ні! Це ж моя мама!
– А пенсіонери хіба не чиїсь батьки? Крім того, уяви на хвилинку своє майбутнє, коли тобі вже буде за 60. Ти зможеш вижити, якщо не буде пенсії та допомоги від дітей? Адже в такому віці роботу нереально знайти.
Дівчина не знала, що сказати. Мовчки пішла до своєї машини та поїхала. Я попрощалась із сусідками. А по дорозі на Нову Пошту і назад обмірковувала те, що сказала та дівчина. Хіба пенсіонери винні, що вони старенькі й не можуть заробляти собі на життя? Хіба вони не були молодими й не працювали так само заради своїх батьків та дітей? Хоч я і намагалась зрозуміти позицію дівчини щодо всього цього, я не змогла цього зробити. Пенсіонери не заслуговують такого ставлення до себе!