Якщо хочеш, щоб тебе почули, то почни говорити вголос!

Цей хлопчик жив у маленькому селі з прабабусею. У нього не було проблем з розвитком, у крайньому разі їх не встановили лікарі, і він вмів читати та писати, але ось розмовляти він не вмів, або й не хотів зовсім, хоча й бабця намагалася всіма силами вивести його на розмову.

Сільська медсестра неодноразово приходила до бабусі й повторювала: «Кажу вам, що йому потрібно знову пройти весь огляд у лікарів, бо вже 2 роки минуло з попереднього! Він же зовсім не говорить, йому потрібно в якусь спеціалізовану школу для таких як він, що відстають у розвитку!»

– Та досить повторювати, що він відсталий! Хіба такі діти вміють рахувати, читати та писати? Ну от, а мій вміє. І що, що не хоче розмовляти? Може, не знайшов ще хорошого співбесідника! – відповідала його прабабуся.

– Не робіть дурниць, бо будете мучитися все життя! – відповіла сестра й пішла по своїх справах.

Я знаходилась неподалік і чула всю розмову, як і сам хлопчик про якого говорили. Я тоді вигулювала свого собачку Джека, як протягнула йому руку й промовила: «Мене звуть Олеся, мені 10, а це Джек!»

Не знаю, яким чином, але тоді у моїй голові виплило: «Я Ігор, мені 6 років!»

Так я і познайомилась з одним зі своїх найкращих друзів. В основному говорила я, або ми двоє мовчали, а бувало, коли Ігор підпускав мене ближче до себе, то починав говорити, але не ззовні, як звичайні люди, а всередині моєї голови. Для всіх навколо ми були просто дітьми, що сиділи один на проти одного та мовчали.

Одного разу це побачила моя мама і з явним нерозумінням, запитала: «Чому ви так сидите?»

– Ми розмовляємо.

– Що ж, схоже, у вас дуже цікава розмова не буду заважати.

На диво, я завжди розуміла і чула його, ніби він говорив, як і всі інші діти. А найбільше мене дивувало те, як його люблять та слухаються тваринки. Мені мама на 11 років подарувала хом’яка, то він навчив його давати лапу і пищати, коли почує «Голос» у своїй голові. Це було так дивовижно, що скидалось на магію.

– Як ти його розумієш? – запитала одного разу його прабабуся, коли ми гралися у їхньому садку.

– Я його чую. Він говорить у моїй голові. – відповіла я.

Вона дивно поглянула на мене й покрутила пальцем біля голови, але я не звертала на це уваги. Такий знак мені доводилось бачити не вперше, відколи я спілкувалася з Ігорем.

Одного разу ми стали свідками того, як п’яний чоловік почав бити свою собаку, бо та хотіла погнатися за котом, а не продовжувати з ним шлях. Тоді у моїй голові Ігор кричав так сильно, як ніколи раніше: «Облиште її! Дайте її спокій! Не потрібно цього робити!». Але його не чули, тоді почала кричати я і на мій крик вже вискочила мама.

У той же момент чоловік відпустив побиту собаку й пішов далі, а собака просто звалилась на дорогу. Ми всі троє підійшли до неї. Ми з Ігорем почали плакати, доки мама обробляла собаці рани, а вона промовила дивлячись йому в очі: «Вони тебе не чують, розумієш? Спробуй говорити це ззовні!». Ігор на неї дивно поглянув.

– Чому не чують? Я ж чую! – промовила я.

– Не вміють, чи не хочуть вони чути, Ігорю, тому тобі потрібно почати говорити в голос. Я чула, як ти сказав, що хочеш забрати цю собаку додому, то піди додому і повідом про це батькам, але зовнішньо.

Тоді маленький Ігор поніс собаку на руках додому, де на порозі стояла бабуся з чаєм і промовив: «Бабцю, я хочу, щоб ми залишили цю собаку!».

Вона завмерла, а з її рук випала й розбилася чашка з чаєм.

– Що? – запитала вона, не вірячи своїм вухам.

– Я хочу, щоб ми залишили цього собаку вдома – промовив хлопчик впевненіше і почав плакати.

Вони залишили того собаку. Ігор, коли побачив, що йому відповідають та з ним розмовляють десь тиждень обговорював все, що приходило йому у голову, а потім трохи вгомонився.

Пройшло 15 років з цієї події, як я знову почула голос у своїй голові: «Мамо, поглянь, який красивий котик!». Я ні на краплю не здивувалась, а лише поглянула на свого трирічного сина й промовила: «Сонце, говори вголос, якщо хочеш, щоб тебе почули!». І він заговорив.

А все це завдяки тому, що 6 річний Ігор навчив мене чути…