«Навіть не думайте його хрестити! Спробуєте це зробити й горе станеться!» – говорила свекруха, коли приїхала до нас у гості. Ми, звичайно, її не повірили й ось що тепер отримали за це….
Так уже вийшло, що я з самого народження була християнкою, а мій чоловік мусульманином, хоча таким його важко назвати, бо він ні разу й не був у мечеті та ніяких традицій не дотримувався. Тобто наші віри ніяк не впливали на будівництво нашого шлюбного життя.
Батько чоловіка помер і єдиною близькою людиною для нього залишилась мама.
Два місяці тому у нас з’явилось поповнення – син Артур й ми прийняли спільне рішення, що охрестимо його. Чоловік особливо мусульманством не цікавився, того й знав всього одну молитву.
Свекруха, як дізналась про наше рішення, то ледь не спопелила нас поглядом й почала говорити, що якщо ми це таки зробимо, то з внуком та нами обов’язково щось станеться. Коли ми намагалися її пояснити, що все це дурниці, то вона повторювала нам: «От самі й побачите!».
Після того, як ми її повідомили, що рішення не змінимо, вона почала на нас кричати: «Та як ви смієте, не порадившись зі мною? Мій внук мусульманин! Якщо ви його охрестите, то значить, що й не було у мене внука! Більше ви мене не побачите у цьому домі!».
Найсмішніше тут те, що вона та іслам все життя йшли окремо. Особливо вільним її життя стало після смерті чоловіка та й інших правил та традиції вона не дотримується.
Ми з чоловіком приймали це рішення разом і я зовсім не наполягала, тому це стало ударом для нас двох. Родичі також вражені такою поведінкою мами чоловіка й не знають, що нам порадити.
З чоловіком почалися конфлікти через це. Думаю, це й мала на увазі свекруха, коли казала те своє «Побачите!», навіть страшно тепер йти проти її волі. І що ж нам робити?
