Icтoтa, яку нaродила жінка, wокувалa всіх жителів села. Ніхто й подумати не міг

Семен заглушив свою ниву біля контори, де розташовувалася Лісниче господарство. Тиждень тому він приїхав сюди разом зі своєю сім’єю, щоб зайняти місце єгеря. До нього тут працював старий Макарич, але у нього і вік був уже не той, все-таки йому перевалило за 70, і останнім часом старий так часто хворів, що керівництво збилося з ніг, шукаючи йому заміну. Одна біда в цю глушину ніхто їхати не хотів і раптом Семен сам зголосився, відгукнувся на оголошення, вирішивши відразу проблеми багатьох, але найголовніше, що його змусило прийняти цю ділянку, — хвора маленька дочка, якій просто необхідно було змінити клімат.

Лікарі радили оселитися там, де багато хвої та сосновий бір, вони розташовані за селищем, тому ця місцина просто ідеально підходила для цього.

Макарич дуже зрадів Семену.

– Слава Богу, я вже думав, не доживу до цих днів, так тут на ділянці й помру, — жартував він, ходячи по маленькому кабінету, — давай-но, Семене, приймай справи швидше і відпускай мене на спокій, втомився я за ці роки. Страшно подумати, що аж 50 років в лісі відпрацював! Недавно з району грамоту прислали! – посміхнувся він. — Обіцяли премію дати, але схоже обійшлися одним папірцем. Своїй бабці подарую нехай на стіну повісить, а то вона каже, що я нічого в житті не домігся, а я їй грамоту дам! Ось нехай вона заздрить мені!

Семен, посміхаючись, слухав старого єгеря й оглядав бідненьку контору, в якій тепер він мав працювати.

– Ти на стіни особливо не дивись, ти тут будеш рідкісним гостем. Твоя робота там, у лісі. Зараз я зберуся й разом з тобою перший обхід і зробимо. Куди машина ще проїде, але звикай ходити пішки багато кілометрів на своїх двох, а взагалі раджу тобі завести коняку! У мене був, років двадцять тому, хороший кінь, тому і ми з ним багато пережили. Тоді я ще в силі був, не треба мені було й коня!

– Макарич, кінь коштує недешево, а у мене дочка хворіє, стільки грошей на ліки йде, а що з нею, лікарі не знають, руками розводять, кажуть, що потрібно надзвичайно серйозні обстеження. Ми вже і квартиру продали, аби з’ясувати що з нею таке. Всім платили, а по-дурному, от і приїхали сюди. Тут житло пропонують, та і сподіваємося, що свіже повітря і клімат підуть їй на користь.

– А скільки доньці?

– 6.

– Велика вже! Все буде добре, головне, не впадай у відчай!

– Ми намагаємося, — зітхнув Семен. — Ну що, Макарич, пішли, показуй не свої володіння!

– Слава богу, тепер вже твої, — махнув рукою Макарич, прямуючи до дверей.

Кілька годин вони оглядали околиці, але коли Семен попрямував по якійсь невідомій стежці, повз яку вони проїжджали, біля розщепленого дуба, то Макарич взяв його за руку: “Не треба, не ходи туди, тут всього кілометрів зо три й починаються гнилі болота, погане це місце, згубне. Наші всі обходять його стороною. Та що там люди, навіть звірі тут не бувають! Підемо звідси, а по дорозі я тобі все розповім!”

– Загалом, слухай, у нас там дідько-лісовик живе, Яшка звуть!

– Що? – недовірливо покосився Семен на старого, подумавши, чи не здурів він тут, в глушині.

– Не що, а хто, лише і кажу справжнісінький лісовик.

— Та, припини, Макарич! Що за дитячі казки? Ти що мене дуриш?

– Попереджаю, щоб акуратніше тут був, а то нарвешся на біду! Шуміти тут не можна, лаятися, шастати без його дозволу. Років 10 назад браконьєри сюди зачастили, хто їх вже напоумив не знаю, але вони всі околиці в страху тримали, поки одного разу на Яшку не нарвалися! З п’ятьох один тільки врятувався! Знаєш де він зараз? У психіатричній лікарні, з глузду з’їхав! Такі пристрасті розповідав, як Яшка з його дружками розправлявся, потім наїжджали сюди телевізійники, якось почули про цю історію два оператори й дівка молода, і що ти думаєш, всі троє разом рушили! Ледве виходили їх!

– Макарич, ти що це серйозно? Звідки він взявся тут? Цей лісничий?

– Хочеш, розповім! – кивнув старий, сідаючи на повалене дерево. Семен влаштувався поруч і приготувався слухати.

За словами Макарича, жила в цих краях молода красива дівчина і звали її Марія. Любила вона молодого мисливця красеня Івана, і ніхто не сумнівався, що незабаром вони одружаться. Вони були дуже красивою парою. Всі милувалися хлопцем і дівчиною, коли вони танцювали й співали на сільських святах.

Ось тільки один раз переїхала в сусіднє селище багата сім’я. Що їх привернуло в цій глушині невідомо, але була у них дочка на виданні, Анфіса звали, і якось в лісі вона зустріла його. Дівчина поверталася додому з грибами, а Іван йшов на полювання там, то їх тропи й перетнулися. Темноволоса з пекучими чорними очима Анфіса здалася Івану лісовою чаклункою, а коли вона, сміючись над збентеженням хлопця, підійшла і поцілувала його, обвивши тонкими руками, він зовсім втратив голову. Ця дівчина не була схожа на його біляву, ласкаву і тиху Марію. Анфіса палала, як справжній вогонь, і в цьому-то вогні Іван згорів дотла.

Вона дозволила хлопцеві проводити її до будинку, і відтоді він постійно пропадав у неї. Бідолаха Марія не розуміла, в чому справа, не здогадувалася, чому її улюблений так охолов до неї. Вона, як і раніше, дарувала йому любов і ласку, але він так байдуже приймав все це, що у неї від болю стискалося серце.

Якось Марія попросила Івана прийти до неї. У той день вона була іменинницею, але її наречений навіть не згадав про це.

– Я прийду, тільки пізніше, я зараз не можу, справи у мене, — відповів він. — Вдома допомогти треба!

І цю образу Марія перетерпіла і сказала тихо: “Ти тільки приходь, Ваня, я тебе чекати буду!“.

Не прийшов Іван, обдурив кохану. Втратила Марія гордість дівочу, сама пішла до Івана, але його батьки тільки руками розвели: “Так, немає його, Марійка, ще вдень він пішов, одягнувся так ошатно, ми думали він з тобою!”.

Похитала головою дівчина і пішла до лісу. Ноги самі понесли її убік сусіднього села й раптом за кущами їй почувся голос Івана, він шепотів комусь ті ж самі слова, ніжні, що колись говорив їй. Підійшла Марія ближче, впізнала свого коханого й Анфісу-розлучницю.

– Так за що ж ти так зі мною? – закричала дівчина в розпачі. Іван скочив на ноги, зблід.

– Марія, Марічка….

Але тут Анфіса піднялася. Стоїть така, зухвала, красива, оголена, немов соком налита і регоче над сльозами нещасної дівчини.

– Мій Іван, і тобі його не віддам! Сама винна, що його упустила й вберегти не змогла! Не бачити тобі його, як своїх вух! Забудь його, не буде у тебе з ним ніякого весілля!

Подивилася на неї Марія і відповіла: “Сьогодні твоє свято, Анфісо, смійся, а потім гірко плакати будеш за все життя своє довге ще наплачешся!”, сказала так і втекла.

Так тільки попрямувала не в село, а гнилими болотами. Хотів її наздогнати Іван, але не встиг. Пропала дівка, довго її шукали, багато днів по лісі ходили перегукувались і на болотах бували. Немає її, пропала, і все тут. Гіркими сльозами заливалися батьки Марії, проклинали його, шкодували доньку красуню. І раптом перед самими холодами пізньої ночі хтось постукав у двері рідного дому, мати відкрила й обімліла. На порозі стояла Марія, немов воскресла з мертвих, а вже вранці по селу пронісся слух: “дівчина повернулася, тільки розум у неї у тумані, та вагітність вже приховати не могла”.

Скільки не допитувалися батьки, від кого дитина, Марія тільки тихо посміхалася і казала, що полюбила лісовика, так ніхто і не дізнався, хто їй дитину зробив. Іван поверненню Марії був радий, тепер він, ніби як і не винен був, а тому дуже швидко зіграв весілля з Анфісою.

Через кілька місяців піднявся в тих краях страшний ураган. Гілки дерев до землі хилилися, в цю страшну ніч у Марії народився син. Бабця повитуха, яка приймала пологи, закричала не своїм голосом. Немовля було повністю покрите густою чорною шерстю.

– Ой, нечиста сила! Лише тільки на світ з’явився, а вже сплутався з нечистю! Прокляте! Горе тепер усьому селу! – волаючи щосили, стара вибігла на вулицю і побігла не розбираючи дороги, скликаючи людей на розправу.

– Йти тобі треба, дочка, — заридала мати Марії. — Й ми сьогодні ж звідси поїдемо, давай тільки домовимося, де ти будеш чекати нас.

– Ніде не буду вас чекати, до свого милого піду. Це його син, Яша, нехай з ним і росте.

Коли народ прийшов до хати злощасної родини, то не Марії, не її дитини там вже не було. Більше її ніхто не бачив. Батьки дівчини справді незабаром поїхали, й про цю історію можна було б уже й забути. Та ось тільки Анфіса, дружина Івана, ніяк не могла народити йому дитину. Завагітніє і легко носить, але за кілька місяців до пологів траплявся напад, і вагітність переривалася. Двох немовлят все-таки виносила, хоч і з великими труднощами, але не дожили навіть до року. Анфіса змарніла, постаріла, сльози на її щоках не висихали. Пройшло років 10 і одного разу в лісі пропав Іван, начебто знав всі околиці, як свої п’ять пальців, а згинув, як ніби його й не було. Неподалік від гнилих боліт знайшли його рушницю. Ось і все, що від нього залишилося. Я то ще зовсім ще хлоп’ям був, коли все це сталося! – закінчив розповідь старий єгер.

Бабка Анфіса померла торік. Так після неї нікого і не залишилося. Лише Яша живе, син Марії, буває, пустує, грибників. або мисливців лякає. Може, це його зустрінеш, так не бійся з добром віднесися, а він добром і відплатить.

– А ти його бачив? – з інтересом запитав Семен.

– Бачив, тільки здалеку, а потім йому завжди якийсь подарунок приносив, солодощі. Він любить фрукти. Ось він мене і не чіпав.

Розповідь старого вразила Семена до глибини душі, й він довго не міг прийти до тями від почутого. Так і не знав вірити йому в ці сільські легенди, чи ні. Вже на наступний день Семен прийшов до гнилого болота.

Довго бродив там, але так нікого і не зустрів. Не трапився йому лісовик і на наступний день, і через місяць.
Тим часом настала осінь. Зачастив дрібний дощик, а потім раптом налетів на край справжній ураган. Як тільки він стих, Семен він відправився на обхід. Кілька старих дерев перегородили проїжджу частину лісу, потрібно було розчистити її вже сьогодні. Озирнувшись Семен рушив далі й раптом, не доходячи до гнилих боліт, почув чийсь стогін. Він поспішив на допомогу, але вийшовши з чагарників, обімлів, під стволом дерева лежав весь покритий густою чорною шерстю Яшка.

Побачивши Семена, він загрозливо загарчав, але той уже сміливо ступив до нього

— Тихо-тихо, Яша, ти не лякайся, я новий єгер, буду приходити тепер в гості, а зараз тобі допоможу. Що, брат, боляче? Потерпи, не без цього!

Семен допоміг звільнитися ліснику, і той миттєво зник у кущах, але з того часу, як тільки Семен приходив у ліс, то бачив, як неподалік від нього миготить чорна невисока фігура. Єгер згадав слова Макарича і тепер завжди брав із собою в ліс який-небудь смаколик для Яші й залишав завжди на одному і тому ж, видному, місці.

Йшов час, дочка продовжувала хворіти. Вона лежала в лікарні, в тяжкому стані, лікарі тільки розводили руками.

Якось Семен знову прийшов в ліс і, сівши на повалене дерево, розридався. Раптом на його плече лягла волохата лапа і низький грудний голос запитав: “Що, брат, боляче? Потерпи ще!”

Семен здригнувся, але залишився на місці.

– У мене вмирає в лікарні донька, Яша! – тихо виголосив він. — Гроші потрібні, а у мене їх немає.

– Скарб? – знову гудів голос.

Семен кивнув і махнув рукою. В ту ж хвилину лісничий підняв його за плечі й поманив за собою. Вони йшли недовго, але ось Яша зупинився у якогось пня і штовхнув його ногою. Коли горщик, що стояв там струснувся від глини й землі, то Семен здригнув й ахнув. Він був сповнений старим золотом.

– Це для дочки, ти — добрий, а я люблю добрих! – видихнув Яша розвернувся і пішов геть.

Всю зиму Семен не бачив його, але як тільки настала весна, він зібрався в ліс, набрав цілий кошик смачних подарунків і покликав з собою доньку. Дівчинка із задоволенням супроводжувала батька. Вона вже знала, хто врятував їй життя і з нетерпінням чекала моменту, коли сама зможе подякувати доброму Яші.

– Ти, доцю, тільки нікому не розповідай! Це буде наш з тобою секрет, а то прийдуть погані люди, й мені від цього буде погано.

– Звичайно, татко, я все розумію я тільки боюся, що він не прийде.

— Прийде — сказав Семен і показав дочці чорну постать, що стояла з іншого боку галявини й привітно махала їм кошлатою лапою.