Є такий тип родичів. Завжди хочуть все на дурняк, а коли щось потрібно від них, то вони наче й не рідні

Мій прадід та прабабуся все своє життя прожили у селі. Хоч й неодноразово мали можливість отримати квартиру та переїхати жити до міста. Їм це було не цікаво. Скільки разів я бачила, як прадід приїздить до міста й відчуває себе там наче не у своїй тарілці.

Родина в нас доволі велика. Та що там говорити, як у будь-якому селі, майже більша частина мешканців споріднені через далеких родичів. Я тоді ще була зовсім маленькою, й мене на ціле літо залишали з дідусем та бабусею. Я добре пам’ятаю, як майже щотижня до них приїздив племінник дідуся з усією своєю родиною: жінка, син, дочка, навіть собаку привозили. Мені було дуже смішно, як вони всі разом могли вміститися у маленькому Жигулі, адже було помітно, що перекусити зайвий раз вони не відмовляються ніколи. Бабуся одразу починала виставляти на стіл все, що знаходилося у холодильнику та погребі, дідусь запалював свою власноручно побудовану баню й починалися веселі посиденьки.

Після таких гостей здавалося, що по подвір’ю пробігли монголо-татари. Видно вони мали звичку ніколи не залишати на столі їжі. До того ж, ще й забирали з собою повні торби гостинців. А коли дідусь різав кабанчика або ж забивав кроликів, то вони були першими тут як тут, наче мали якесь передчуття до наживи.

Коли племінник купив власний будинок у приватному секторі у місті, то задумав будувати баню, а точніше задумав, щоб її побудував дідусь, адже він був відомим у селі теслею й знався на лазнях. Що було робити, все ж таки племінник. Дідусь не тільки допомагав у свої вісімдесят, але ще й використовував власний матеріал. Від родичів допомоги не було жодної. Син племінника хоч вже й мав понад вісімнадцять, але навіть не забив жодного цвяха. Менше ніж за місць все було готове.

Дідуся не стало кілька років тому, бабусю ми забрали до себе у місто. Й можете собі уявити, як щойно зникло господарство, від родичів й слід зник. Навіть ніколи не вітали зі святами. Стали наче чужі люди. Моя мама одного разу зустріла їх на базарі. Вони розговорилися. Жартома вона запитала, коли можна до них у лазню. Бачили б ви їх обличчя в той момент. Одразу почали відговорюватися. Сказали, що вони здають її погодинно в оренду й на найближчий час немає вільного місця, а так запрошували за сімдесят гривень на годину. У мами аж мову відібрало. Як вони могли після всього ще й просити гроші. Вона нічого тоді не сказала, але більше ми з ними не спілкуємося, а бабусі нічого не говорили, щоб не засмучувати стареньку.