– Інших дітей на машинах забирають, а я за Ванькою пішки приходжу, його дрaзнять у садочку… Не знаю, що робити

Я завжди захоплювалася своєю сестрою, і особливо тепер, коли вона, залишившись сама з дитиною без чоловіка, устигає і сина виховувати, і заробляти, і за собою слідкувати. Ваня росте дуже розумним та добрим хлопчиком, він ніколи нічого не просив у мами, вони ніколи не сварилися. Та цього разу сестра зателефонувала мені, ледь не плачучи.

Ми з сестрою залишилися самі на цьому світі. Так вийшло. Та батьки наші нас гарно виховали, дали освіту та житло, тож скаржитися нам не було на що. Сестра невдовзі після закінчення університету вийшла заміж, народила сина, та не стала сидіти вдома, віддала Ваньку в садочок, а сама на роботу вийшла. Як виявилося, недарма, адже не пройшло й пів року, як її благовірний зник. Просто одного разу, коли сестра була на роботі зібрав речі, і тільки його й бачили, через місяць прийшли документи на розлучення.

Моя Катя навіть не засмутилася. Сказала, що колишній подарував їй чудового сина, а як він не дуже гарна людина, то й добре, щоб зник з її життя. Ваня ж ріс дуже розумним та кмітливим хлопчиком. Він усе розумів, хоч був ще малий, і завжди підтримував маму. Ваня бачив, як тяжко доводиться працювати Каті, тому ніколи в неї нічого не просив, навіть нових іграшок чи машинку з реклами. Це просто золота дитина.

Та нещодавно мені зателефонувала Катя. Вона була якась розгублена й засмучена, сказала, що посварилася з сином. Я не могла в це повірити. Виявилося причина банальна:

– Інших дітей на машинах забирають, а я за Ванькою пішки приходжу, його дрaзнять у садочку… Не знаю, що робити. Як би мені за ним хоч разочок на машині приїхати…

– Не переживай, після роботи відразу до тебе забіжу. У мене зараз буде останній клієнт.

Коли я прийшла до сестри, двері мені відчинив Ваня. Племінник був засмучений, буркнув привітання та повернувся до своєї кімнати. Стосунки в нас гарні, коли б я не приходила, Ваня завжди йшов за мною на кухню, розповідав про свої успіхи та друзів у садочку, і, звичайно, чекав на гостинець, бо знав, що тітка просто так з пустими руками не приходить. Тому я відразу зрозуміла, що сталося щось серйозне.

Катя розповіла мені всю історію. Виявилося, що якісь хлопці з групи Вані нaсміхалися з нього, що за ним завжди приходить мама, та ще й пішки, немає у нього, бачте, ні тата, ні машини, якою б за ним приїжджали. Катя вже встигла зателефонувати двом колегам по роботі, які б могли влаштувати грандіозну зустріч Ваньки з садочка на гарній машині, та виявилося, що один продав свій автомобіль, а інший недавно відвіз у ремонт.

– Думай, Таню, думай. У кого ще є машина? Хто міг би зі мною Ваньку з садочка забрати?

– Навіть не знаю, Катю. Складне питання.

– Ну а твій цей, типу залицяльник, Петрович?

– Та ти що, в нього ж «Лада» такого ж року випуску, як і ти.

– А Андрій? Ти казала, що в нього теж машина є.

– Та є, і гарна. Та біда в тому, що він недавно знову на заробітки подався, немає його зараз не те що в місті, а в Україні.

– А з твоїх, цих, «учнів», ніхто добрим самаритянином бути не захоче?

– Ні, тут чисто ділові стосунки – я інструктор, вони клієнти.

– От невдача. Треба щось вигадати. Давай чаю з тістечком вип’ємо, може, щось і вигадаємо.

Ми сіли за стіл, і стали гадати. Я подумала, що хтось із моїх клієнтів справді міг допомогти. Річ у тому, що працюю я в спортивно-кінному комплексі, інструктором – вчу кататися на конях усіх, хто бажає, звичайно, грошей у всіх моїх клієнтів вистачає, й автомобілі в них, як то кажуть, статусні. З деякими клієнтами в нас склалися дуже гарні стосунки, особливо з тими, які давно відвідують наш комплекс. Деякі навіть вітають мене з кожним святом гарними й дорогими подарунками. Стосунки з усіма в мене більше схожі на дружні.

Проте ризикувати роботою я не хочу. Я гарно заробляю, до того ж я дуже люблю коней, мені подобається моя робота, і дуже не хотілося б її втрачати. Та племінника також хотілося порадувати й вберегти його від нaсмішок, не влаштовуючи «розбірки» ні з ким, він все ж таки хлопець, і точно не зрадіє, якщо ми з Катею розповімо все виховательці чи батькам тих хлопців, які його дразнять. І тут я вигадала, як нам усе влаштувати.

– Катю, а о котрій ти забираєш Ваньку з садочка?

– Зазвичай о шостій. Вони якраз перед шостою на прогулянку йдуть, тож прямо з вулиці й забираю.

– Добре.

– А що ти вже вигадала?

– Побачиш!

Наступного дня о пів на шосту я вже була біля воріт дитячого садочку племінника, верхи на тракененській кобилі Одетті – найдобрішій та сумирній моїй вихованиці. Через п’ять хвилин на територію садочку повиходили діти. Усі як один звернули увагу на мене та Одетту. Ще хвилин з п’ять усі нас розглядали, не втрималися навіть виховательки. А потім Ванька нарешті помітив, хто сидить на коні. Він голосно закричав: «Це ж моя, моя тітка Таня. Це вона по мене приїхала!». Гордо пройшовши повз усіх, Ванька підійшов до Одетти, я перевірила сідло, «прилагодила» туди Ваньку та повела за повід Одетту з Ванькою верхи до будинку Каті. Племінник посміхався на всі 32, потім повернувся й помахав таким же здивованим дітям. Це була його зоряна година.

Катя також дуже здивувалася, коли нас побачила. Вона подякувала мені. Ми ще довго потім згадували про це та сміялися. А головне, що племінника більше ніхто не дрaзнить.