Іра припаркувала свою машину. Сьогодні важливий день: у її бабусі день народження! Квіти, фрукти та тортик купила. Залишилось ще купити основний подарунок, а це точно буде книжка.
Бабуся Іри, Анна Миколаївна, просто обожнює книги. Особливої атмосфери такій книжковій справі надає зимовий вечір, де на склі вікна видніються різноманітні візерунки, в які модна вдивлятись і уявляти собі щось цікаве. У бабусі є улюблене велике крісло, яке вона ставить біля віконця, на фоні потріскують дрова з каміна, і в кімнаті особливо затишно.

Коли бабуся бере до рук книгу – це справжнє мистецтво! Вона обережно миє руки перед тим, як погортає нову історію, яка написана літерами на жовтому фоні. Бабуся любить вдихати запах новеньких книжок, які ось-ось вийшла з-під друку. У той момент у неї передчуття чогось прекрасного, вишуканого та величного. Перед нею – нова історія, нові імена та нові сюжети!
Іринка знала про те відчуття, тому не прогадала з тим, що купить для бабусі. На полицях велично стояли книги з відомими авторами та такими проникливими назвами. Здавалось, що кожна книгарня має свою цікаву атмосферу. Ірина колись навчалась на видавничій справі, у студентські роки читала більше, проте з появою роботи зовсім забула про те, як пахнуть книжки. Дівчина завжди багато працює, тому має обмаль часу на читання. У вільний час вона старається їздити до бабусі та пити з нею трав’яний чай з булочками, розповідаючи про своїх нових залицяльників. А от влітку допомагає бабусі полоти город, пересаджувати квіти та збирати яблука і сливи.
Коли настає зима, то в Ірини менше роботи, а отже більше часу, щоб провести його з бабусею. Здавалось би, дівчині вже не 10 рочків, а вона все-таки любить їздити в село. Особливо гарно гуляти з бабусею в лісі, коли на деревах купи снігу, а земля вкрита, мов величезна біла ковдра.
До речі, щодо характеру бабусі, то вона ще той позитивчик! Завжди знайде якусь цікавинку і смішинку. Бабуся завжди жила за правилом “зате”. До прикладу, коли Іринка в дитинстві застудилась і плакала, бо хотіла гуляти, то бабуся мовила внучці:
-У тебе лише горло болить, а ніжки і ручки не зламані. Тому все добре, – м’яким голосом промовила бабуся.
Такі приємні спогади будуть у пам’яті завжди.
Ірина розрахувалась за вибрані книжки, придбала великий гарний пакет та поспіхом пішла до машини. На капоті її авто лежала коробка. Іра обережно наблизилась до неї і почула звук маленького щеняти. Коли дівчина відкрила коробку, була приємно здивована – це був дуже маленький заплаканий песик. Напевне, його просто викинули. Вона не могла повірити, що хтось міг позбавитись такого маленького щастячка, тому не думаючи взяла коробку в машину та вирушила до бабусі.
В бабусиного будинку була спокійно та тихо. Розтоплений камін і святковий стіл вже чекали на гостю. На столі були улюблені булочки – ватрушки і банка вишневого варення. Чайник уже кипів, а бабуся поралася на кухні.
Поки Ірина почала знімати пальто, вона обережно відкрила коробку, і песик побіг до кухні, обнюхуючи кожен куточок. Подивитися на нового мешканця прийшла руда кішка Зося. Вона з цікавістю стежила, як щеня, смішно перевалюючись бігає кухнею.
Бабуся, вислухавши Ірину розповідь про песика сказала:
– Але це ж добре, що щенятко здоровеньке. Давай-но його нагодуємо, у мене суп ще теплий якраз. – З цими словами вона дістала з шафи красиву глибоку тарілку. У бабусі взагалі весь посуд був дуже вишуканим і красивим.
До речі, Ірина бабуся ніколи не шкодувала побити якийсь посуд, адже казала, що жити треба вишукано та гарно. Вона мала слушність!
Малюк з великим апетитом, сопучи і плямкаючи, вечеряв з тарілки, розмальованої гілками бузку.
– Ти помітила, що це хлопчик? Він так схожий на твого дідуся, – запитала бабуся.
– Бабуся, ну як може щеня бути схожий на діда? Що ти придумала?- відмовила Іра.
– А ось і схожий! Дід такий же красивий був. І суп з локшиною теж любив. Назвемо його Мишко, нехай дід на небесах порадіє, що його ім’ям собаку назвали.
– Ти думаєш, він буде радий?
– А то! Тепер він буде за нас спокійний: у двох жінок з’явився охоронець, та ще й Мишко – він там просто щасливий буде. Ірина, відкусивши від ватрушки великий шматок, з сумнівом подивилася на новоспеченого охоронця.
А яка ж була доля цього малюка? Кілька годин тому одна жорстка дама прийняла рішення позбутися його.
– Це брак, – сказала вона чоловікові. – Ти ж бачиш, що у нього забарвлення відрізняється. Його ніхто не купить. Я його викину!
Щеня в той же вечір виявилося на вулиці. У коробці, без мами, йому стало холодно і самотньо. Він захвилювався і заскиглив, а тепер має новий дім. У цьому домі Мишкові так весело: він завжди бігає з кішкою, охоче їсть бабусині супи та полюбляє нюхати нові книжки.
Ось так пахне щастя!