Історія про те, як я одним правильним рішенням змогла налагодити стосунки з сином

Мене звати Алла. Я маю сина, якого виховую сама. З чоловіком poзлучилися, коли Дімі було лише три роки. На цей момент синові скоро стукне шістнадцятий рік, а мені – тридцять шість. Я працюю адміністратором ресторану.

Останній рік нашого життя насичений сварками з Дімою. Коли він ще ходив у початкові класи, то дуже добре навчався, завжди приносив хороші бали зі школи. А за останні три роки син почав навчатися все гірше та гірше, та ще й почалися проблеми з його поведінкою. Віднедавна я мрію лише про те, аби син скоріше б закінчив дев’ятий клас та вступив до якого-небудь коледжу, а потім здобув якусь професію та розпочав самостійне, доросле життя.

Я втомилася від того, що мене постійно викликають до школи то класний керівник, то директор. І кожного разу я слухаю, який в мене поганий син, про його жахливу поведінку, що він не встигає за навчальною програмою. Я поверталася додому знесилена, втомлена, розбита від слів, які чула від вчителів. А ще почувалася себе максимально безсилою, я не знала, що потрібно робити, аби все поміняти в кращу сторону. Звісно, кричала на сина та сварила, у відповідь чула мовчання. Я не одноразово просила сина, аби допоміг мені з домашніми справами. І як би його не впрошувала, не кричала, ніякого толку, ніколи не допомагав.

Одного вечора я прийшла додому після роботи та побачила черговий раз бруд у квартирі, хоча вранці просила Діму, аби він навів порядок. Мені залишилося самій переодягнутися та приступити до прибирання. І саме тоді я помітила, що моя улюблена ваза зникла. Мене це дуже засмутило. Перше, що спало мені на думку, що син став наркоманом і його компанія заставила винести якісь речі та продати їх. Тоді вибігла на вулицю, аби віднайти Діму, та не знайшла. Змушена була вертатися додому. Я прийшла сіла на диван і сил не було тримати сльози, розплакалася. Зрозуміла, що у всьому винна я, адже постійно кричу та сварюсь на сина. Навіть через будь-яку дрібницю постійно підвищую голос. Я – погана мама.

З часом я трохи заспокоїлася та продовжила прибирати. На кухні, у сміттєвому відрі, я побачила ту саму улюблену вазу, тільки розбиту. Я тоді так зраділа. Зрозуміла, що син не наркоман, а це я сама себе накрутила. Він лише випадково розбив вазу. Діма боявся, що знову буду кричати на нього через розбиту вазу, тому і не прийшов додому. І саме в той момент мені стало соромно і так шкода, що мій син боїться мене, не хоче йти додому, бо переконаний, що тут на нього чекає чергова сварка, скандал. Я швидко приготувала вечерю, накрила красиво стіл, сіла та чекала на нього.

Діма повернувся додому через півтори години. Я підійшла до нього, обійняла та промовила:

– Сину, де ти так довго ходиш? Ти хоча б не змерз?

Сина шокували мої слова.

– Чому ти стоїш біля дверей? Іди мий руки та сідай вечеряти.

Діма ще досі був здивований, не розумів, що відбувається. Він пішов у ванну, помив руки.

– Сину, сідай.

Він присів, взяв виделку, але лише дивився, не їв.

– Я маю тобі дещо сказати. Мамо, вибач, будь ласка, я розбив твою улюблену вазу.

– Так, я бачила. Але в цьому нема нічого страшного. Колись вона мала б розбитися, — спокійно відповіла я.

Син, почувши мою відповідь, розплакався та міцно обняв мене. Тут я не намагалася стримати сльози та теж обійняла його.

Через декілька хвилин я сказала:

– Сину, ти теж вибач. Я постійно на тебе кричу. Але зрозумій, мені дуже важко виховувати тебе самотужки. Я прагну, аби у тебе все було, нічого не потребував. Тому і приходиться працювати зранку до ночі. Надалі старатимусь ніколи на тебе не кричати.

Ось так пройшла наша вечеря. Потім Діма допоміг мені усе прибрати зі столу, помити посуд. Вранці я була шокована: син сам прокинувся, аби іти в школу. Я лише поцілувала його та побажала гарного дня.

Прийшовши пізно ввечері, додому з роботи я знову була здивована: на столі стояла варена картопля з котлетами, у квартирі було чисто. Я перестала розпитувати сина за оцінки, а тим більше сваритися через них. Зрозуміла, якщо мені кожний раз було важко вислуховувати скарги вчителів, то синові було тільки важче.

Після закінчення дев’ятого класу, син повідомив, що планує продовжити навчання в школі. Я вирішила заглянути в щоденник і не побачила там жодної оцінки нижче за дев’ятку.

– Мамо, тобі не варто хвилюватися. Я вже подорослішав, і все буде гаразд, — промовив син та обійняв мене.

Саме тоді усвідомила, що вчинила правильно, коли прийняла рішення не кричати на сина через розбиту вазу. І так я змогла налагодити стосунки з сином.