Якщо хочеш ckaлічuтися, то я тобі не заважатиму

Кожного літа батьки відправляли мене в село до дідуся з бабусею. Вперше це відбулося, коли мені було шість років. До цього я ніколи не бачила дідуся (не рідного, бабуся одружилася вдруге після смерті мого рідного діда), згодом я зрозумів чому: він був вірменином й погано розмовляв українською, тому не любив виїжджати зі свого подвір’я. Лише за крайньої потреби. Бабуся ж завжди до нас приїздила в гості.

З першого тижня мені в селі було нудно. Телевізор показував лише декілька каналів, та й то не завжди. Старенька антена жила своїм життям, й сама вирішувала коли працювати, а коли – ні. Цілими днями доводилося тинятися по вулиці від одного кутка до іншого. Аж поки я не побачила біля старого сараю те, що мене зацікавило.

Заржавілий, з погнутою рамою та повислим ланцюгом велосипед стояв біля сараю, в якому дідусь постійно щось ремонтував. Цілими днями. Але що саме, ніхто не знав. Він постійно бурмотів собі під ніс одні йому відомі слова. Я трошки побоювалася туди заходити.

Про свою знахідку я розповіла бабусі. На “їхній” мові вона порозмовляла з дідусем й сказала, що він дозволив взяти велосипед, але сказав, що якщо я хочу скалічитися, то він не заважатиме.

Я швидко відвела його від сараю під пильним поглядом дідуся й почала витирати від пилюки та павутиння. Велосипед так скрипів, наче був радий, що його нарешті будуть використовувати за призначенням. Хоч я ледве діставала до педалей навіть скрутившись під рамою, але якось мені вдавалося на ньому їхати.

Через тиждень я вже могла дати фору будь-якому дорослому в керуванні своїм “залізним конем”. Але сталося, як й говорив дідусь. Не впоравшись з керуванням на висохлій пилюці, я впала та сильно забила коліна та лікті. З того часу велосипед повернувся на своє місце надовго.