Іван підсмажив картопельку, відкрив баночку солоних огірків. Сьогодні рівно рік, як немає його Оленки. Раптом стукіт у двері.
О, ти прийшла! посміхнувся Іван, помітивши на порозі сусідку Віру, Заходь до столу.
Посиділи, помовчали, пригадали Олену. І тут Іван дістає з кишені конверт.
Віро, цей конверт мені перед відходом Оленка залишила, зітхнув Іван і простягнув конверт Вірі.
Але ж він тобі, здивувалася Віра.
Читай, і все дізнаєшся, тихо відказав Іван. Віра розпакувала конверт, пробіглася листом і мало не впустила на підлогу!
Зять обіцяв забрати Віру Іванівну з дачі в суботу зранку. Шкода було покидати свій маленький «рай під Борисполем», але що поробиш кінець жовтня, воду відключили, пора додому.
Віро-о! Віра Іванівно, вдома ти? гукав сусід Іван Петрович і вже стукав по-українськи по дверях.
Та тут я, речі пакую. Зять скоро заїде, знову, мабуть, сваритиметься, що сумок наторбувала. А що робити? Своїх речей пів валізи, решта яблука сушені, варення, закрутки Огірочки, сливи, все літо трудились. Не викидати ж? Для них робила, хай їдять на здоровя.
І ніби вигадаєш! Я теж додому зібрався, але останні дні поживу, осінь прекрасна. Олена осінь любила, аж сяяла. Та я, власне Згадав як раніше всі разом сезон закривали твій Сергій, ми з Оленкою, молоді, діти невгамовні. Тепер городи заросли, а колись кожна яблучка рахувалася. Сьогодні рік по Олені. Може, зайдеш? Картопельку засмажив, пом’янемо Оленочку. До того ж і справа є треба переговорити.
Звісно, Іване, тримай огірки солені моя гордість цього року. Я за пів годинки, речі розкладу.
Сусідські дружби в них тягнулись відтоді, як ще фундаменти разом викопували. Святкували йменини і літні дні народження гуртом, сміялися до сліз на свіжому повітрі. Літо для Віри тепер спогади та онуки, особливо після того як Сергія не стало сім років тому. Оленка й Іван невіддільні сусіди, аж поки й Оленка не пішла торік. Казала ще, що схудла й виглядає краще ніж на весіллі. А Іван градки порив копати, сарай майструвати, але без неї усе не так. Віра теж ціле літо переживала врожаю море, а кому воно потрібне, коли онуків майже не привозили.
Перехрестилася Віра ну а що зробиш? Переодяглася, пішла до сусіда, бо обіцяла ж.
Іван зустрів по-домашньому: стіл накритий, жарка картопелька, помідори, огірочки від Віри вже в мисочці.
Сідай, Вірочко, сьогодні згадаємо Оленку, заодно й Сергія твого. Он, переглянь фотографії: о, це ти й Сергій вишню садите, а тут усі ми з грибами з лісу повернулись кошики ледь волочили. Шашлику, сміху
Іван звично налив по чарчині За наших, помовчали, втупившись у прожилки стола, похрумтіли огірочок. А далі з кишені дістає конверт:
Віро, не діймись, а вислухай: Оленка перед тим як відійшла цю записочку написала. У серпні, коли з дачі їхали, сказала:
«Іване, пообіцяй мені виконати моє останнє бажання. Не відмовляйся. Я тебе знаю зробиш».
І вручає конверт.
Ось і віддав Вірі, той самий конверт.
Але ж це для тебе
Просто прочитай.
Віра нервово розвертає листка, далі вже читає вголос, адже руки тремтять:
«Іване, мій дорогий. Пробач, що йду першою. Життя, все одно, триває ти мусиш бути щасливим, інакше навіщо ми стільки раділи? Я не хочу, щоб ти згасав. Не треба мучитись тобі щастя зичу! Якщо доля дасть нову радість не відвертайся. Я найбільше хотіла б, шоб це була Віра: вона мудра і добра, і завжди тобі не байдужа. Запроси Віру жити разом, дай їй ключ від дому й серця. Удвох весь час легше. Живи, Іванку. Люблю тебе, Оленка».
Віра прочитала один раз, перечитала ще, подивилась на Івана. Той трохи розгублений:
Я обіцяв Оленці зробити її волю. Не знаю, чи до місця й чи маю право просити, але може спробуємо?
Тепло є, порозуміння, нас хіба хтось засудить собі гірше. Давай жити й радіти далі, Вірочко.
Віра й слова не могла сказати. Подумала, скорше вже сміх, ніж сльози:
Іване, добре, дам зятю по вусах скажу, що не встигаю зібратись і затримаюсь ще тут на тиждень.
Так і домовились. Іван проводив Віру до хати.
Ту ніч Віра не спала. Крутилося у голові усе життя, ніби серіал на «1+1». А під ранок приснився Сергій помахав з того світу, жартома шепоче: «Та виходь, Вірочко, за Івана. Я не проти. Двоє завжди легше».
Наступного літа Іван з Вірою прорізали паркан між городами ну навіщо ті перепони? У двоє більше онуків носилися, Іван гойдалки зробив, Віра садила все від кабачків до кавунів вистачить і дітям і внукам. Молодь приїжджала щосуботи, раділа, що батьки не самі.
Може знайдеться якийсь розумник, що й засудить: а Оленка з Сергієм з неба підморгують і посміхаються. Заповіт бути щасливими виконаний. А життя крутиться далі, як веретено, тільки в обіймах уже разом.
