Іванова Софійка вагітна

Софія сиділа на кріслі біля кабінету лікаря, перекладала з однієї руки в іншу пошарпані листки з буквами та цифрами.

Ці букви та цифри на вагу золота, саме в них, на цей час, закладався сенс її життя і не тільки. А й ще одного маленького, теплого жмутика, який зародився там, всередині її животика, такого худенького, який міцно притиснувся до спини від голоду.

Відразу була домовленість, не важливо, хто там хлопчик чи дівчинка, він вже найулюбленіший, найбажаніший, найрідніший.

Великі сльози стікали по щоках та падали на листок і розбігалися по ньому. Дівчина злякалася, відразу почала витирати сльози рукою. Тоді вона кожного поруху боялася, боялася, що її виженуть з університету, з гуртожитку виселять, батьки не приймуть.

– Вирішила таки йти на @борт?

Сіла поруч дівчина одягнена в брендовий одяг із яскравим макіяжем.

– Яка вона гарна, одразу видно, із заможної сім’ї, — подумки сказала Софія.

– Я теж сюди. Ти що боїшся? Та не переймайся. У мене це вже четвертий, перший раз всім страшно. Розумію тебе. От зараз побачиш вийде стара бабка, показуючи всім своїм виглядом, що зневажає наш вибір, а потім почне кликати до кабінету, старуха. А в кабінеті ще одна така сама стара Шапокляк, подейкують, що вона безплідна, тому терпіти не може дівчат чи жінок, які вирішують зробити аборт, постійно кричить, грубо себе поводить. Мабуть, за юних років таке саме зробила, а це вже як наслідок.

Тобі не варто переживати. Усе буде гаразд, не переймайся. Мене звати Христина, дехто називає Крісті, але це найближчі друзі, сама розумієш, ха-ха-ха-ха-ха… – засміялася вона та підштовхнула Софію.

З кабінету вийшла літня жінка в білому халаті, роздивилася пацієнтів відразу уважно, мабуть, перераховувала. Погляд зупинився на Христині.

– Знову ти прийшла…

– Щось не так? Заважаю?

– Нічого, байдуже. Дивуюсь, як можна бути такою безсоромною та безсовісною. Мабуть, зі столу стрибала і на чоловіків натикалася. Жах. Тьху.

– Можеш заздрити скільки заманеться, старушка Шапокляк.

Жінка опустила голову, буркотіла собі під ніс та зайшла до кабінету.

– Іванова!

Софія почула своє прізвище, здригнулася, але не встала.

– Іванова, до кабінету заходьте!

Дівчина глибоко вдихнула та видихнула, повільно піднялася, пішла невпевнено, похитуючись, а подумки себе заспокоювала, що скоро все буде добре, все закінчиться.

У кабінеті її зустріла літня жінка. Худа біла, ніби смерть перед нею сиділа.

– Прізвище.

– Чиє? Моє.

– Мабуть, так. Своє мені і без тебе відоме.

– Якось дивно, самі назвали моє прізвище і покликали в кабінет, а тепер питають прізвище, — подумала Софія.

– Іванова, — ледь вимовила дівчина – Іванова Софія.

– Скільки вам повних років, Іванова Софія, — перший раз за цей час лікарка підняла погляд на дівчину і прискіпливо оглянула її.

– Мала дитина та й годі. Я таких бачу за день, за тиждень, місяць, рік дуже багато. А тут погляд мій зачепився, моторошно, — подумала лікарка.

– Мені сімнадцять років, — пошепки промовила Софія, похилила голову і по її щокам, а потім по руках, побігли великі, пекучі сльози, які не піддавалися контролю…

– Ні, ну я не можу дивитися на це. Чого ти плачеш? Треба було раніше думати своєю головою? Нащо полізла до нього в ліжко? Скоро з дитячого садка вже приходитимуть.

– Я не винна. Це спочатку він… а я.. і взагалі…

– Світлано Ігорівно, будь ласка, заспокойтеся й тримайте себе в руках, а ви молода дівчино теж не плачте.

Принесіть їй заспокійливого, швидко.

– Вибачте мені, я не навмисно. Більше таке не повториться.

– Що не повториться? Бідна дитина, — лікарка пом’якшила тон.

– Не плакатиму.

– Молодець, правильно. Покажи аналізи. Коли останній раз критичні були?

Потім почався звичайний огляд.

– У тебе все гаразд, жодних проблем, не дивлячись, що худа. Дитину взагалі немає, як залишити? Є ж мама чи бабуся, допоможуть, можливо, тобі?

Дівчина помахала головою по сторонах і знову тихенько заплакала.

– Добре, достатньо, — відповіла Світлана Ігорівна, — це твоє життя, сама вирішуй. Можеш іти в корпус.

Софія сіла і не поворухнулася.

– Ну? Чого сидимо, що чекаємо?

– Мені дуже страшно, боюсь.

– Донечко, це нормально. Усім буває страшно, це ж перший раз, невідоме для тебе. Швидко все зроблять, а потім приходите регулярно, ніби на роботу сюди влаштувалися.

– Ні, я сюди більше не ногою.

– О-о, порозказуй. Спочатку всі ви так говорите, а потім…

– У мене була тільки бабуся і то померла недавно. Я залишилася сама. Куди мені ще дитину. Я в гуртожитку живу, ще виженуть. І тоді на вулиці залишусь.

– Невже взагалі ніяких родичів, хороших друзів? – материнські почуття взяли гору над професійністю медсестри.

Дівчина помахала головою, давши знати, що взагалі нікого не має.

– Ще зовсім дитина, Світлано Ігорівно, геть…

– Дитина, — погодилася лікарка.

Медсестра з лікаркою, мабуть, вперше за всі ці роки, які працювали в цій лікарні, розпитувала пацієнтку про її життя, що планує, чого хоче, як вона живе. Вперше їх хтось так зацікавив. Софія відповідала та знову плакала.

У лікарки, Світлани Ігорівни, не було своїх дітей. Не тому, що, як подейкують, вона була безплідна, а тому що так розпорядився сам Бог… Уже пройшло багато років, як її покинув чоловік. Світлана не тримає на нього образу чи злість, він хороший. Але дуже рідко зустріти чоловіка, який би погодився на сім’ю без дітей. Звісно, можна такого зустріти, але це велика рідкість. Тепер він має нову дружину двох діток, своє життя. А у Світлани своя доля, має роботу та котика, Мурчика.

– Ох, і що ж ми будемо робити? Як бути з тобою Іванова Софія? В якому університеті навчаєшся, яка спеціальність?

– Педагогічний коледж. Вступила одразу після закінчення дев’ятого класу. Хочу бути вчителем початкових класів.

– Вчитель – це добре. Якби мала дах над головою, зробила б аборт чи залишила дитину?

Софія заспокоїлася, не плакала, а лише з подивом дивилася на Світлану Ігорівну. Не вже вона й справді готова…

***
– Я повернулася. Мамо!

– Ось і матуся тут.

– Матусю, ми з бабусею Світланою на санках каталися і навіть сніговика ліпили. Ти принесла мені щось солоденьке? А мене Ромка в садочку обзивав поганими словами. А ще бабуся сказала, що літом їдемо відпочивати на море. Де воно знаходиться?

– Мама тільки-но прийшла, дай їй хоча б роздягнутися, а то швиденько розговорилася. Доню, як справи на роботі?

– Ой, мамо, вони всі такі хороші, розумні! Я принесла додому їхні малюнки та вироби з пластиліну. Це подарунки для мене. Мої маленькі першокласники. А що там в тебе на роботі?

– Нічого нового, нічого не змінюється. Все, як завжди.

Не було і дня, аби Світлана Ігорівна не розповідала про свою доньку та внучку. Після того, як вони з’явилися в її житті, відкрилося нове дихання, розцвіла, появилася любов до життя. Софійці не було вісімнадцяти, тому Світлана вдочерила її, аби дитину в гіршому випадку не забрали в дитячий будинок.

Софія закінчила коледж, отримала червоний диплом, народилася здорову Яну, яка потім зростала в любові та турботі від мами й бабусі, а ще частенько до них навідується в гості дідо Остап та вчить Яну грати шахи.

Одного дня, коли Софія гуляла з донькою в місцевому парку, дівчина почула доволі знайомий голос.

– Сашко! Саше, іди сюди. Сину ти куди… твою… стій. Негайно повернися! Ви гляньте на нього, не дитина, а стрибунець. Я тебе прошу вернися до мами. Та не чіпай ти кота. Я кому сказала?

Софія обернулася, побачила маленького хлопчика, який реготав, та жінку, котра бігла по алеї за своїм сином. Дівчина підбігла ближче, і тоді Софія зрозуміла чий це голос… Христина…

– Христина?

– Так, привіт. Ми знайомі? – дівчина намагалася підняти Сашка, — Десь бачилися, але ніяк не можу пригадати.

– Софія, пам’ятаєш черга в лікарні?

– Точно! Твоя?

– Саме так, — посмішкою відповіла Софія. – Звати Яна.

– Красива. А це Саша. Сашко! – крикнула Христина та швидко побігла за сином, а перед цим сказала. – Вибач, сама бачиш, мушу бігти. Була рада бачити, зустрінемося на днях. Всього хорошого.

– Навзаєм! – крикнула в слід Софія.

Зараз у них все добре, а з часом буде ще краще!