«Боже, це могло статись?! Як це могло бути правдою? Чому так?!» – думала Катя. Її розраджувала її ж донька, яку вона кинула багато років тому. Дівчина дивилася на власну матір і ні про що не здогадувалась!

Дмитро не особливо хотів дитину. У них вже була 10-річна донька, яка була розумною та старанною дівчинкою. До того ж Катя, дружина Дмитра, народила її у 18 років, тому й для себе пожити не встигли. Після цього знову починати ту саму історію він не хотів. Та й на роботі справи тільки почали йти на краще в обох. Їх чекало просування по службі. А Дмитро вже давно й наполегливо працював заради цього. Та Катя вирішила народжувати, гріха побоялась.

Дівчинка народилась гарненька, дуже схожа на свого батька. З голубими очима, світлим волоссям та правильними рисами обличчя. Катя зраділа, що народила її. Однак лікарі повідомили страшну новину – у дівчинки порок серця, потрібне лікування. Лікарі не озвучили шанси, але сказали, що операція точно потрібна.

Це не входило у плани Каті – оці лікарні, сльози, брак грошей. У неї зараз є безцінна робота – з корпоративами, подругами. А як же догляд за собою, гулянки з друзями на вихідних, відпочинок. Від цього Катя не хотіла відмовлятись, та й чоловік не був проти. Дмитро трохи засмутився, але не перечив Каті. Вони вирішили залишити дитину в пологовому. Всім родичам та знайомим сказали, що їхня дитина померла.

Петро Степанович колись працював в будинку маляти завгоспом, однак він дуже любив дітей, тому часто зазирав до них. Він спілкувався з нянечками, запитував про кожну дитинку. Хоч він вже майже 30 років працював на цій посаді й чув різні історії дітей, та  ця дівчинка з голубими очима вразила його дуже сильно. Ці спокійні оченята, гарне личко, майже ніколи не плаче, часто посміхається. Це була чудова дитина. Вона закохала у себе всіх у будинку немовляти. Петро Степанович теж звик до дівчинки й якось привів її показати дружині. А що їм вдвох залишалось – ще фізично здорові, не дуже старі. Їхній син давно виріс та жив у іншому місті, внуків не було.

Його дружина Марія Петрівна працювала вчителькою, дітей любила. Тож й проти не була. Та й до дівчинки серцем прикипіла. Марія Петрівна після школи відразу бігла подивитись, як там крихітка. Коли дівчинці щось було потрібно, пара відразу все привозила. Загалом вони настільки звикли до неї, що вже якось дивно було те, що вона досі живе серед чужих людей. Поговорили вони між собою, Марія Петрівна поговорила з керівництвом. Так вони взяли собі цю прекрасну дівчинку на виховання.

Марія Петрівна розквітла – вона бавила дівчинку, доглядала за нею. Їхній син, звичайно, був вражений і спантеличений рішенням батьків – йому вже за 20, і тепер у нього з’явилась зведена сестра. Він поговорив з батьками та погодився з їхнім рішенням вдочерити цю гарну дівчинку й обіцяв допомагати. У Марії Петрівни та Петра Степановича, крім роботи, було невелике господарство. Тож вони ще й через це могли відкладати гроші. Так, Марія Степанівна почала брати дітей на репетиторство, а за це й платили більше. Ось так вони й почали жити по-іншому – важче, але щасливіше.

Перо Степанович пішов на ще одну, нічну роботу – щоразу намагався більше заробити для сім’ї, адже дівчинку потрібно лікувати. Їм так важко було – вони вже не молоді, дитина маленька. Марія Степанівна згодом уже не могла займатись з дітьми, адже постійно з дівчинкою по лікарнях їздила, у санаторії різні, купувала їй все, що потрібно було.

Та тільки ця безумовна любов до дитини й тримала їх та давала сили щодня прокидатись та боротись далі. Про операцію, яку мали робити Надійці, саме так батьки назвали дівчинку, знали всі їхні рідні, близькі та знайомі. Вони допомогли, чим змогли – грошима, зв’язками, підтримкою, часом, добрим словом, молитвою. Операція пройшла успішно. Після цього дівчинка росла здоровою та щасливою.

Вона допомагала батькам, ходила в садочок, раділа усьому довкола. Приміром, йде сусід дід Дмитро по вулиці з важким клунком, а вона рветься допомогти. Каже, важко вам, дідусю. Дайте, я вам чимось допоможу. Дід дасть їй невеликий клунок й дівчинка домагає йому нести. Так й жили вони втрьох, радісні та веселі. Надійка швидко переймала звички та порад Марії Петрівни – дівчинка любила вчитись, брала мамині книги з бібліотеки. Марія Степанівна підтримувала доньку, всіляко радіючи її успіхам. У старших класах Надійка навіть інколи заміняла Марію Степанівну на уроках, коли мала якісь важливі справи. Усі в школі були тільки «за», бо бачили Надійчин талант та ентузіазм.

Надя успішно закінчила школу, отримала золоту медаль та вступила в університет. Вона вчилась на тій же спеціальності, що й мама. Вона вже була на третьому курсі, й, здавалось, все йшло добре – ще рік й перед нею майоріла можливість дуже хорошої роботи. Дівчина дізналась, що їм поки пропонують стажування з подальшим працевлаштуванням після закінчення університету.

На вулиці була весна. Дівчина гуляла парком, обдумуючи свою поїздку додому. На вулиці було тепло, світило сонце, дівчинка милувалась цвітом та квітами довкола. Вона дивилась на пташок, й вже в її думках з’являлись рядки чергового вірша. Надія їх з дитинства писала. Та тепер вона подумки планувала подорож додому – зовсім скоро в мами день народження, вона купить подарунок й приїде додому. Від цієї думки їй ставало тепло на душі – вони вдень працюватимуть на городі та обсапуватимуть мамині квіти, а ввечері питимуть чай з печивом та обговорюватимуть нові книги. Ось такими щасливими уявлялись дівчині вихідні.

«Бум» – невеликий м’який ведмедик вдарився прямо об Надію. Його кинув в неї хлопчик, який сидів поруч на лавочці зі старшою жінкою. Певне, з бабцею, подумала Надія.

– Перепрошую, це мій онук кинув. Він не хотів… – швидко забрала й підняла зайчика Надія.

– Він поганий. Він помре, він хворий і я не люблю його, – кричав хлопчик.

– Не зважайте, мій внук дуже хворий. У нього хворе серце, яке треба лікувати, – почала розповідати жінка. – А його батьки та не думають й зовсім не піклуються про сина. Вони залишили його мені.

Жінка опустила очі й віддала іграшку внукові. Він ображено взяв її та відсунув від себе на лавочці.

– Можна сяду біля вас, – запитала Надя.

– Так, звісно, – щиро відповіла жінка та звільнила для Надії більше місця біля себе.

– Послухайте, коли я була маленькою, у мене були такі ж проблеми. Мої батьки ледь здоров’я своє не залишили, щоб вилікувати мене. Вони дуже сильно мене люблять, тож їхня любов та бажання все змінити зробили чудо – тепер моє серце здорове.

Надія розповідала про те, у якому місяці вона народилась, й як через рік в той же час її прооперували. Вона розповіла про свій діагноз. Як тривала реабілітація, як батьки люблять її та піклувались про неї.

Катя завмерла – ця дівчина говорить геть все, що було з її донькою – дата народження, діагноз й схожість. Яка ж вона була схожа на колишнього чоловіка Каті. «Боже, це могло статись?! Як це могло бути правдою? Чому так?!» – думала Катя. Її розраджувала її ж донька, яку вона кинула багато років тому. Як? Катя спантеличено мовчки дивилась на дівчину. Надя намагалась зрозуміти, які саме слова та спантеличили жінку, адже вона нічого особливого не розповіла.

Вони ще трохи поговорили. Катя розповіла про свою доньку, яка займається собою й не має часу на сина, про свого зятя, який тільки працює й зовсім не знає, що робити з дитиною. Ще вона пригадала свого чоловіка, який пішов понад 10 років тому до іншої. Згодом Надя пішла.

Катя залишилась сидіти й мовчки плакала. Тепер вона немає права на правду. Вона немає права на дочку, бо вона віддала це право ще тоді – 20 року тому в тому пологовому. Вона поміняла це право на кар’єру та чоловіка. Та жодне з цих понять їй не принесло щастя. Вона щороку на день народження доньки таємно від усіх передавала гроші на благодійність, але не намагалась знайти її. Вона припинила пошуки, як тільки дізналась, що її вдочерили багато років тому. Тоді вона ще була маленька й, очевидно, вважає їх своїми рідними батьками.

Тепер вона немає права на свою доньку, але вона мусить врятувати внука. Катя знала, що вона не може змінити минуле й це буде її гріхом на все життя, але вона має робити зараз те, що повинна. Як же Катя хотіла зупинити Надію, розповісти всю правду, обійняти, благати про прощення. Та вона тепер й на це, певне, права немає.