Моїй доньці було 10 днів, коли я стала її мамою!

Минуло рівно 3 роки, як я наважилась зібрати всі свої речі, покласти у машину автолюльку, заїхати й купити кілька теплих дитячих комбінезончиків, а потім відправитися у відділ опіки, щоб вернутися з доказом того, що я тепер маю право називатися опікуном цієї дитини.

Через годину я вже стояла у пологовому будинку з найважливішим документом у житті й пригортала до себе свою донечку. До цього я бачила її щодня та ніколи не могла вийти з нею за межі палати. Кожного дня мені доводилось витрачати дві години у дорозі, щоб на 20 хвилин побачити цю милу крихітку. Тривало це все аж 10 днів.

Вона тоді була така крихітна, що я боялась зайвий раз її притиснути. Я нерідко клала її собі на живіт і думала про те, чи могла б вона туди поміститися, якби була моєю рідною донечкою. Вона немов чула всі мої думки, і згорталась у калачик, як діти в утробі.

Згодом я дізналась, що такий день серед всиновлених дітей називають днем Лелеки. Для двох сторін цей день стає особливим. Батьки знаходять своїх довгоочікуваних дітей, а діти — дім, який так хотіли, але до якого так болісно йти, тому що вони змушені припинити надіятися на те, що вони ще побачать свою кровинку.

Маленька донька відразу завоювала моє серце. Інколи мені здається, що вона завжди там була, тому що так швидко це все сталось.

Інколи я думаю про те, що змусило її маму піти на такий крок. Якби вона бачила її хоча б один раз, хоча б одним оком, то вона не змогла б від неї відмовитися. Мабуть, відмова була написана задовго до народження донечки. Її не можна не любити, але, можливо, вона була просто народжена, щоб стати моєю, такий задум був відразу, просто нам про це нічого не відомо.

Надіюсь, що це маленьке диво і далі буде рости здоровим та радіти кожній миті життя, як зараз.

Люблю тебе, моя донечка, і рада, що Бог подарував мені можливість стати твоєю мамою.