Катрусю, дозволь татові бути щасливим. Не ображайся, але деякий період тобі потрібно пожити в інтернаті

Своє дитинство я не можу згадати без cлiз. Я пам’ятаю, як тато з мамою любили один одного і мене також. Ми були найщасливішою сім’єю у світі. Але страшне rope змінило моє життя назавжди.

Я досі пам’ятаю, як мене, п’ятирічну дівчинку, обіймає моя люба матуся. Вона мене дуже любила. Ще з раннього дитинства я чула її чудову гру на фортепіано. Мама була талановита. Цей талант передався й мені.

Одного дня з дитсадка мене забирала не мама, а тато. Я пам’ятаю, як тоді здивувалася, бо такого ніколи не було. Коли ми прийшли додому, мами не було, а тато розпочав серйозну розмову. Коли мамочка поверталася додому, на пішохідному переході її збив п’яний водій. Її більше не було з нами. Цю версію я дізналася вже через кілька років, а тоді мені, п’ятирічній дівчинці, тато розповів історію про те, що мама полетіла на зірочку і тепер звідти буде за нами спостерігати.

Я дуже засмутилася, постійно плакала, не хотіла йти до дитячого садка. З часом я просто замкнулася в собі. Іноді я відкривала фортепіано і грала мотив, якого мама мене встигла навчити. Мені дуже хотілося вчитися музиці, але у тата не було часу цим займатися.

Після маминої смерті татові взагалі було не до мене. Він затримувався на роботі допізна. Тато часто просив нашу сусідку Оксану, щоб вона забирала мене з дитсадка додому. Мені дуже подобалося з нею проводити час. Коли її чоловік Артем повертався додому з роботи, він також гарно до мене ставився. Своїх дітей у них не було, тому вони виливали на мене всю свою невитрачену батьківську любов.

Я часто чула, як Оксана говорила з татом про те, щоб віддати мене до музичної школи. Він виправдовувався браком часу і казав, що обов’язково займеться цим питанням пізніше. Навіть 1 вересня, коли я йшла до 1 класу, тато не знайшов вільної хвилинки, щоб подивитися на свою маленьку школярку. Звісно, він багато працював, щоб я мала змогу красиво одягатися, харчуватися, але грошима не заміниш любов.

Одного дня, коли Оксана забирала мене зі школи, вона повідомила мені сумну новину. Звичайно, для їхньої сім’ї вона була радісна, але не для мене. Артемові запропонували роботу в іншому місті, вони продавали квартиру і повинні були переїхати.

На прощання Оксана з Артемом подарували мені м’якого ведмедика. Я з ним не розлучалася ні на хвилину.

– Катрусю, ти нам дуже подобаєшся, – звернулася на прощання до мене Оксана, – ми до тебе дуже прив’язалися. Якщо тобі колись знадобиться наша допомога, обов’язково зателефонуй нам. Ось мій номер телефону.

Звичайно, я засмутилася такій втраті, але ж у мене залишився мій улюблений таточко. Одного дня він привів до квартири чужу тітку і сказав:

– Познайомся, це Антоніна. Ми дуже любимо один одного і будемо жити всі разом.

Така новина мене вразила, але я надіялась, що потоваришую з мачухою. На жаль, татова подруга не збиралася зі мною дружити. Вона постійно прискіпувалася до мене і наговорювала татові на мене, що я її не слухаюся. Я ж була найслухняніша дівчинка у світі!

Погані стосунки з тіткою Антоніною це було не найгірше. Одного дня, коли тато забрав мене зі школи, по дорозі додому повідомив ще одну приголомшливу новину:

– Катрусю, дозволь татові бути щасливим. Не ображайся, але деякий період тобі потрібно пожити в інтернаті. Нам з Антоніною потрібно деякий час пожити самим. Пізніше ми тебе заберемо назад.

В моїй голові все змішалося. Я не розуміла, як мій люблячий татусь може проміняти мене на цю чужу тітку. Коли ми прийшли додому, всі мої речі вже були спаковані, і тато відразу ж посадив мене до машини та відвіз до інтернату. Цілу дорогу я мовчала. Це була найстрашніша зрада в моєму житті. На прощання я його міцно обійняла і сказала, що дуже його люблю. Я вже знала, що тітка Антоніна не допустить, щоб я повернулася назад.

Дні в інтернаті тягнулися довго. Я була в страшній депресії. Не йшла на контакт ні з дітьми, ні з вихователями. Одного дня няня підійшла до мене і запитала, чим би вона могла мені допомогти. Спочатку я відмовилась від допомоги, а потім попросила зробити один телефонний дзвінок. Правилами інтернату це було заборонено, але ця люб’язна няня вирішила потай від усіх дозволити мені скористатися телефоном.

Номер телефону Оксани я знала напам’ять. Та й він завжди був зі мною. Я сховала його в потайній кишеньці свого улюбленого ведмедика. Я швидко набирала знайомі цифри на телефоні та думала тільки про одне, щоб на іншому кінці проводу взяли трубку.

– Так. Я слухаю. – почула я такий рідний голос у слухавці.

– Привіт. Це Катя. Тато мене віддав до інтернату. Мені дуже погано. Допоможіть мені, будь ласка.

– Катрусю, за якою адресою ти знаходишся?

– Я не знаю.

– Ні про що не турбуйся. Ми з Артемом тебе обов’язково знайдемо.

На цьому розмова закінчилася, бо няня забрала телефон, щоб ніхто не помітив порушення, адже вона могла втратити роботу.

Після цієї телефонної розмови я стала веселішою. Але дні минали, а Оксана з Артемом ніяк не з’являлися. Я гадала, що вони просто не захотіли мені допомагати. А надія на те, що тато все-таки прийде за мною, не залишала мене.

Одного дня та ж сама няня зайшла до мене в кімнату з веселою посмішкою.

– До тебе гості!

– Тато?! – з надією запитала я.

– Ще й з мамою.

Це були Оксана з Артемом. Вони вибачались, що так довго не приходили. Виявляється, що зустрітися зі мною було не так просто. Мій тато навідріз відмовився розповідати їм, де я знаходжуся. Через знайомих їм вдалося знайти мене. Це було лише половиною завдання. Їм довелося владнати купу документальних питань. Найважчим було вмовити мого тата, щоб він дозволив забрати мене з інтернату.

Я знову жила в сім’ї. Не простій сім’ї, а в такій, де мене дуже любили. Таке щастя я відчувала тільки за життя моєї любої матусі. Оксана потурбувалася про те, щоб я займалася музикою. Вона віддала мене до найкращої музичної школи. Тут оцінили мій талант, і прогнозували мені успішну кар’єру піаністки.

Я зі своєю новою сім’єю щороку їздила на відпочинок. З часом я називала Оксану й Артема мамою і татом. Я не вважала це зрадою своєї мами, адже вірила, що це моя матуся спустилася до мене з зірочки в образі Оксани.

Закінчивши школу, я вирішила й далі розвивати свій талант. Мама з татом мене постійно підтримували. Одного разу до нашого інституту завітала іноземна делегація. Вони також відмітили мій талант і запропонували мені концертний тур по Європі.

Один із концертів мав відбуватися в столиці нашої країни. Перед самим виступом до мене підійшов мій рідний батько, який залишив мене в інтернаті. Ми поговорили з ним, як зовсім чужі люди, адже в декількох кроках від мене стояли мої найрідніші, ті, які не зрадили мене. Мені навіть страшно уявити, що б сталося зі мною, якби Оксана й Артем теж відмовилися від мене.

Зараз я відома піаністка, але найбільше чекаю того дня, коли зустріну свого чоловіка. Ще більше мені хочеться стати мамою. Іноді я думаю, що якщо створити сім’ю мені не вдасться, я обов’язково візьму дитину з інтернату та буду любити її, як рідну.